Ірина Пустиннікова – письменниця, журналістка, краєзнавиця та фотохудожниця, родом з Кам’янця-Подільського, авторка понад двох десятків книг про культурні пам’ятки й туристичні місця України та Європи, а також сайту «Замки і храми України». Недавно вийшла її книга «Карпати. Коротка історія мандрів» від видавництва «Локальна історія». Це – історичний путівник Карпатами, де йдеться про видатні курорти минулого й сьогодення.
«Репортер» поспілкувався з Іриною Пустинніковою про нову книгу, туризм у Карпатах і збереження пам’яток на Івано-Франківщині.
Пані Ірино, кого зацікавить у першу чергу ваша нова книга – мандрівників, любителів історії, охочих до походів у Карпатах?
Вона навіть мене, авторку, зацікавила – справді, вийшло класно. У ній зібрані понад 20 локацій, більше 200 архівних фото, багато з яких друкуються вперше. Це досить універсальний продукт, він буде цікавим не лише людям, “хворим” на Карпати, а взагалі кожному, кому небайдужа історія рідної країни.
Я ледь не все своє доросле життя пишу путівники, та й сайт у мене – це все ж такий дуже розгалужений путівник країною. Але «Карпати. Коротка історія мандрів» – книга не такого формату, хіба сприймати мандрівку в часі як керівництво до дії. Тут про те, як наші Карпати оживали, який збурювали інтерес, чому, хто й куди їхав у гори 100, 120 чи 150 років тому. Тут про гори – і про вплив людини на них, бо ж туризм змінив Карпати. Тут про курортну славу – ту, що минула, і ту, що нікуди не поділася й нині.
Коли з’явилася ідея написати саме історію цікавих місць у Карпатах і як довго тривала робота?
Редакція «Локальної історії» спершу захотіла проєкт про історію туризму в Карпатах для свого сайту. Так вийшло 10 статей циклу «Карпати. Місця сили». Та побачивши зацікавлення аудиторії, проєкт вирішили розширити до формату книги.
Робота над книгою зараз суб’єктивно мені здається вкрай швидкою, але зараз розумію, що на це пішло понад пів року. Просто я справді дуже люблю працювати з архівними джерелами. У роботі над «Карпатами» використовувались десятки старих путівників регіоном – польських, німецьких, угорських. Вивчалася преса того періоду, мемуари людей, котрі побували у наших горах, листування і так далі. Найкраще заняття у світі, ну чесно. От хіба лише мандрувати – ще краще.
Ви відвідували ще раз усі описані у книзі місця перед написанням?
Саме перед написанням – ні. Але я й так була в усіх описаних локаціях, крім бази на Заросляку. Ну і ще «Білого слона», обсерваторію на Попівані бачила лише здалеку. Бо, власне, на Чорногору я підіймалася в юності, перший і останній раз у житті. Це якраз була епічна історія: молодь навіть не уявляє, яким дефіцитом були чверть століття тому нормальні туристичні карти. По одній з таких я хибно визначила, що між обраними мною локаціями кілька кілометрів.
Тож ми приїхали у Дземброню на “жигулях”, я була у мінішортах і босоніжках на танкетці. Мене в ідіотському взутті вистачило до Вухатого каменя, а мій чоловік пройшов трохи далі. Більше мене в гори так, щоб верхами, ніколи не тягнуло. А от чоловік ними “захворів” серйозно і в яких тільки країнах потім не піднімався на вершини.
Читайте: Хати пам’ятають минуле. Світлана Ославська – про нову книжку, українські села і Сєверодонецьк
Які визначні місця на Івано-Франківщині можете назвати улюбленими й такими, що в першу чергу заслуговують на відвідини?
Я найбільше люблю архітектуру, тому мені страшно милі малі міста: Снятин, Кути, Рогатин, Городенка, Гвіздець, Галич. Люблю Чесники – навіть попри страшний ондулін на даху храму – колись має таки прийти час замінити його на нормальний ґонт.
Франківщина вся дуже красива. Вперше я її побачила у свої шість років. Це було у неділю – і мене, дитину, котра на той час вже кілька років танцювала у хореографічному гуртку, вразили гуцулки, що поверталися з церкви у народних строях. Для мене, кам’янчанки, вишиванка тоді асоціювалася хіба зі сценічним костюмом – і тут випала нагода побачити це все вживу, а не на сцені. Це було шалено красиво.
Потім, уже в часи сайту, я думала, як би було добре знову потрапити у ті Карпати вісімдесятих, але вже дорослою і з нормальною фототехнікою, – зафіксувати карпатські дерев’яні церкви, наш національний скарб, без потворної бляхи на куполах і стінах. Справді видатні пам’ятки області – п’ятиверхі церкви. До списку ЮНЕСКО потрапила лише одна, в Нижньому Вербіжі. А є ж іще Гаврилівка, Рожнів, Раківчик. З них пилинки треба здувати, а їх закували у бляху, під котрою деревина просто зітліває, гниє.
Прикарпаття стоїть на порозі втрати свого головного внеску в архітектурну історію людства – і лише кілька поселень розуміють, що це катастрофа. Процес «дебляхізації» сильно пробуксовує через низький рівень освіти – як і парохів, так і парафіян. Все ж він почався, та не без «але». І в Криворівні, і в Гвізді новий ґонт прибивали на храми вже просто по блясі – бо зняти її неможливо, зігнилі церкви просто впадуть без цих катастрофічно-капарних і лискучих підпорок.
Чи є хоч якесь покращення ситуації останнім часом зі збереженням пам’яток? Чи можете назвати якісь пам’ятки заходу України, які ми безповоротно втратили?
Насправді за останні роки з’явилися десятки приватних ініціатив, котрі змінюють і пам’ятки, і ставлення до них. Heritage.ua під орудою розумної та дієвої Ганни Гаврилів рятує чимало об’єктів, останній з великих – палац Лянцкоронських у Роздолі на Львівщині. Анастасія Донець перетворила закритий дитячий санаторій у Маліївцях на Хмельниччині у живий, крутий і дуже приязний до відвідувачів музей. Львівський винахідник та меценат Ігор Скальський відновлює своїм коштом садиби в Отрокові на Хмельниччині та Вищеольчедаєві на Вінниччині. І таких прикладів багато.
Але державу приватна ініціатива не замінить, всі пам’ятки не врятує. Втім, чималі кроки в цьому керунку робляться. У поруйнованої вілли чи палацу ще може бути шанс на порятунок.
А от дерев’яні церкви Карпат вбивають самі парафіяни. І я чесно не знаю, як доносити до священників інформацію про те, як шкодить бляха. Поки у семінаріях не почнуть викладати хоча б основи мистецтвознавства та архітектури, ми втрачатимемо своє, рідне, прекрасне – і вбиватимемо власними ж руками.
У чому основна проблема зі збереженням пам’яток – відсутність грошей на реставрацію, байдужість місцевої та центральної влади, ще щось?
Низький рівень грамотності та обмежений світогляд. Жодна, навіть супербагата держава, не може врятувати всі пам’ятки. У багатій Бельгії часом зносять старовинні замки – бо господарів немає, а об’єкт стає аварійним. У Польщі чи Італії віддають палаци за 1 євро чи 1 злотувку – беріть, тільки врятуйте.
Зрозуміло, що вкласти у реставрацію доведеться велетенські кошти. Тобто, було б дуже добре, якби наша держава нарешті зайнялася охоронною функцією. Але навіть наші нечисленні пам’ятки зі списку ЮНЕСКО – і ті держава захистити не може. Не може знести незаконну забудову навколо Софії Київської, не може змусити зняти кляту бляху з храмів в Ужку чи Нижньому Вербіжі. Тому треба мати розумніших громадян, котрі знатимуть, що брати каміння для власних потреб з руїн замку в Чернелиці – зле. Все впирається в освіту.
Цієї зими ви багато писали про те, що українці втрачають обряд маланкування. Чи є шанс його зберегти – і як це зробити?
Прикарпаття його ще трохи матиме – рівно стільки часу, скільки буде молодь і діти у селах Снятинщини, Коломийщини та Косівщини. Ви тут великі молодці, Маланку не відміняли, дали їй шанс вижити. Шанс цей у прикарпатської Маланки забирає демографія та війна: Маланка – справа молодих хлопців. А це дуже дефіцитна категорія населення у сучасних селах.
Читайте: Маланка мусить вижити. Чому важливо зберегти традицію – попри війну та зміну календаря
У вас є сайт «Замки та храми України». Чи дізнавалися ви, як багато з них уже не існує через війну? На вашу думку, який відсоток культурної спадщини ми втрачаємо зараз?
Замки – власне замки, тобто середньовічні житла феодалів – вони поки не під загрозою. Середньовічна Європа закінчувалася там, де закінчувалися замки (приватна власність людини, котра бере на себе відповідальність за певну територію) та ратуші (символи міського самоврядування). А це у нас, на жаль, не східніше за Вінниччину. А от храмів понівечено вже сотні. Далеко не всі з них були пам’ятками архітектури. Дуже шкода понівечену дитячу бібліотеку, яка розташовувалася у неоготичній споруді колишнього Українського музею в Чернігові.
Чи плануєте зараз нову книгу?
Я істота лінива, в стіл не пишу, роблю лише те, що замовляють. Зараз готується до друку моя книга про замки та пишеться про палаци для видавництва «Портал». А з «Локальною Історією» хочеться зробити книгу про диваків Поділля – тих людей, котрі рухали, збурювали нашу історію. Про Ігнація Сцибор-Мархоцького, котрий дарував селянам волю ще у 1799 і створив власну державу з власними грошовими одиницями на теренах сучасної Кам’янеччини. Про Яна де Вітте, котрий марив небом і підняв таки 240 років тому першу в Україні повітряну кулю. Про німецького принца, французького авантюриста, російського адмірала та подільського поміщика Карла фон Нассау-Зігена, котрий допомагав де Вітте виготовити кулю і здійснив кругосвітню подорож. Про першого подільського аеронавта Яна Потоцького, генія-поліглота, автора «Рукопису, знайденого в Сарагосі». Та навіть про маніяка-дітовбивцю Стрембоша – і чому «камені тамплієрів» у Золочівському замку з тамплієрами ніяк не пов’язані.
Авторка: Ольга Романська
Comments are closed.