89-річний франківець Ярослав Юрцуняк каже, що 14 жовтня є для нього головним святом. У 14 років він був зв’язковим УПА, возив поранених й розклеював листівки по селах.
У 19 років його заарештували й засудили. Додому повернувся аж наприкінці 1990-х, пише Репортер.
Цибуляні села
На свої 89 років Ярослав Юрцуняк тримається молодцем. Високий, кремезний, рівна постава. Розказує, що з дружиною якраз приїхали з села Підлужжя. Там у них город, то й порядкували.
Підлужжя – рідне село пана Ярослава. Там, каже, й завербував його у підпілля двоюрідний брат, який був станичним у Підпечерах. Ярослав мав тоді 14 років. Шпарівного хлопця поставили зв’язковим. А псевдо “Цибулька”, каже, він сам собі вибрав, бо в селах Підпечери й Підлужжя садили багато цибулі.
Старші окреслили йому округ для роботи. То були села Колодіївка, Добровляни, Вільшаниця, Підпечери, Клубівці та Підлужжя.
Ми збиралися раз у тиждень, але кожен раз на іншій хаті, аби не розсекретили. І там мені давали завдання, – згадує пан Ярослав.
Він носив штафети (записки) по своїх селах, лісах, де були криївки. Але ніколи туди не заходив. Розказує, що мав право доходити лише за 200 метрів до криївки. Не далі. Знав, де конкретне дерево і за корою забирав записку від повстанців чи ставив записку від когось іншого.
Штафета була скручена, як пів цигарки, – розказує Юрцуняк. – Аби в разі чого можна було за щоку сховати. Що у тих штафетах – я не знав.
Подвійне дно
Також Ярослав возив поранених чи хворих хлопців у криївки-шпиталі. Розказує, що одна велика була у Підпечерах. Там працювала медсестра, а ще приїздив хірург з колійової лікарні – це та, що нині поліклініка №5. Каже, там на фасаді зараз є пам’ятна дошка на честь того хірурга.
А возив хлопців спеціальним возом з подвійним дном. На верх фіри кидали сіно, ставили борони чи плуг, чи ще щось, мовляв, з поля їдуть. А знизу був простір, який застеляли кожухами, й там ховали повстанців.
Ще «Цибулька» розклеював листівки по брамах. Щоправда, лише у своєму селі.
Клей робив з хліба, – розказує чоловік. – У Підлужжі, в тій частині села, яка називалася Гора, була криївка під стайнею. Там двоє дівчат друкували на машинки різні листівки. Вони теж потім були суджені й вивезені. Зміст тих листівок переважно був такий: «Якщо ти не віриш в Україну і продаєшся – смерть».
Коли вже був старший, розповідає, хлопці влаштували його на завод у Станіславі.
Аби копійка була, не то що мені, а на справу, – з якимось захватом розказує Юрцуняк, – аби папір купити на листівки. Десь біля року працював. Ще мені дали наган і сім патронів. Два я вистрелив, бо їхав лісом на коні – й дикі свині на дорозі. А то страшне. Пес тулиться, боїться. Двічі стрелив. Я коли приїхав з заслання, помагав мамі перекривати стайню і знайшов заіржавілий револьвер, який сховав.
Вуйко-зрадник
У 1952 році Ярослава заарештували й засудили. Йому тоді було 19 років. Розказує, що то було у листопаді – на Михайла. Йшов від товариша, а біля хати вже стояла машина і стрибки (зрадники) у дворі.
Зайшов у хату і мене там забрали, – розказує Юрцуняк. – Мій вуйко – маминої сестри чоловік – мене й посадив. Він усе говорив: “Ти бандерівець, кинь ту роботу”. Але його син три рази писав у Москву, аби мене помилували. То засудили лише мене. Батьків не чіпали, лише майно конфіскували. У нас була корова.
Ярослава відвезли спершу на Софіївку, а потім тримали й допитували у підвалі на Сахарова. Згадує, що багато хлопців було. Розказує, що був серед них охоронець «Різуна».
Головне, казав – не продавати. Закусити губи й не продавати. І я закусував аж до крові. Якби я здав… Вільшаниця, Колодіївка, Добровляни, Підлужжя, Підпечери – я міг усіх продати, але я казав, що був один. А звільнився, приїхав додому – і чиста душа.
Юрцуняка засудили на 25 років, плюс п’ять років позбавлення прав і відправили на Колиму.
Вперше додому пан Ярослав приїхав у 1961 році. Каже, зробив таку забаву, що люди на вечірнє до церкви не пішли.
Усіх закликав. Не прийшли лише ті, хто мене здав, – згадує чоловік. – Бачив вуйка, який мене здав. Я привітався, як у нас: Слава Ісусу Христу. Він відвернув голову, нічого не відповів і пішов.
На Колимі Ярослав познайомився з дружиною. Вона також була зв’язкова, з сусіднього села Підпечери. Також відбувала 25 років. Там і побралися, народили доньку.
Остаточно в Україну старші Юрцуняки повернулися наприкінці1990-х років. Донька й онуки залишилися там.
14 жовтня для мене – головне свято, – емоційно говорить пан Ярослав. – І ми маємо відвоювати Україну. Тоді у таборах було багато хлопців з УПА. Я між ними був наймолодшим. Але то такі були партизани! То такі хлопці! Такі, як зараз на передовій. Вони подібні. Ні їсти не було, ні патронів. Автомат має, а патронів нема. Добували. І у всіх була одна ідея. Тільки здоров’я нашим воїнам. Вірю, що справу роблять, що треба і перемога буде за нами.
Авторка: Світлана Лелик
