Катерина і Сюзанна Словак – єдині на Косівщині та одні з небагатьох в Україні, хто шиє та розшиває традиційні кептарі й сердаки. Мама Катерина перейняла це вміння від свекрухи, а згодом передала доньці Сюзанні. І нині вони не просто виготовляють традиційне гуцульське вбрання, а й відроджують моду на кептар, пише Репортер.
Традиційний одяг у буденних образах
Як вчилася у Львові, то вдягала найпростіший кептарик, а всі питалися, чи можна купити. Так і спродала колекцію, яку мама нашила, – розповідає Сюзанна Словак. – Це триває і нині. На каву одягаю сердак просто тому, що настрій такий, навіть коли свята нема.
Сюзанна каже, традиційний кептар чи сердак – це верхній одяг. Тож його легко можна поєднати з будь-яким іншим одягом в буденних образах. До того ж це доволі практично і тепло навіть у морози.
У гуцулів завжди була багатошаровість – сорочка, кептар, зверху сердак, зверху ще манто якесь могло йти. Зараз все так само: якщо під низ вдягти термоодяг, нормальний светр, то в сердаку можна ходити і в -20°C. Залежить від того, як одягтися, – говорить Сюзанна.
Замовлення на кептарі й сердаки вона отримує не лише від туристів чи любителів автентики, а й від гуцулів. Сюзанна каже, не у всіх традиційний одяг є. А якщо і зберігся від діда-прадіда, то хочеться чогось нового.
Гуцули зараз обов’язково хочуть мати сердак чи кептар. І це найкращі клієнти. Бо коли це залишається традиційним одягом там, де народилося, то це – найкраще, що може бути, – говорить Сюзанна Словак.
Традиції та новаторство
Традиційні сердаки та кептарі зі збереженням автентичного викрою та орнаменту на Косівщині шиють лише Сюзанна з мамою. Свої вироби продають під брендом “Оксюморон”. Пояснюють, що їхній одяг поєднує традиції і новаторство, мінімалізм і екстравагантність.
Ще одна-дві майстрині є на Верховинщині. Катерина Словак – теж родом з Верховинського району. Мама з донькою вміють розшивати кептарі й на Верховинський манір, і на Косівський.
Кептар – шкіряна жилетка з овчини та штучної шкіри, натурального каракуля, оздоблена нитками та іншими прикрасами. Для пошиття кептарів Сюзанна з мамою використовують польську овчину, бо та є м’якшою за виготовлену в Україні, з нею легше працювати.
В Україні овчину обробляють інакше – більший акцент робиться на вовну, яка йде назовні, а шкіра виглядає як вдасться. Натомість в кептарі саме шкіра йде назовні. Тож її вигляд має більше значення. Крім того, овчина має бути досить м’якою, аби на ній було зручно вишивати й вона не тріскалася, – пояснює майстриня.
Залежно від матеріалу – натуральна овчина чи штучна шкіра – варіюється і ціна. В середньому кептар коштує як корова, каже Сюзанна. В обрахунку на гроші – близько 30 тисяч.
Від бабусі до доньки
Сюзанна навчалася на дизайнерку-модельєрку у Львові та Києві, тому всі вироби розкроює сама – за мірками клієнтів. Відтак і шиє все виключно під замовлення.
Вишивати мене навчила мама. Маму навчила свекруха, – розповідає Сюзанна. – Мамин дядько був колись кушніром, але не захотів її вчити, бо тоді це була чоловіча робота. І коли вже мама потрапила у невістки, то навчилася в моєї бабусі, яка шила різні кептарі.
Виготовлення сердака має простіші техніки: одяг розкроюють, зшивають та оздоблюють вишивкою. Тут значення мають кольори й орнаменти. А от кептар – більш кропіткий.
Треба вкладати снурки, батки. І це займає багато часу. Кожен колір, яким вишито, – це батка. А здалека батки утворюють очко, – пояснює Сюзанна.
Відтак і часу на його виготовлення треба немало. В Карпатах літом всі мають роботу на вулиці, а за зиму можна було щось вшити – або сердак або кептар. Сюзанна каже, зараз у них із мамою рука набита, тому на кептар треба місяці зо два, а інколи й місяць, але це треба постаратися.
Сюзанна Словак показує кептар, якому близько 100 років. На ньому кольори не такі яскраві, леліток теж тоді ще не було. Каже, колись робили з того, що було. А от кептар її бабусі, нею ж і пошитий та оздоблений, вже яскравіший і кольори насиченіші – десь є ґудзик, лелітка, але ще немає бісеру.
Мама Катерина Словак перший кептар виготовила 25 років тому. Він з усіх трьох, які демонструє Сюзанна, – найбагатший за кольорами та оздобленням. Каже, це тому, що в той час вже можна було придбати декор – лелітки, ґудзики, бісер.
Спогад про Гуцульщину
Поверх кептаря взимку одягають сердак – короткий верхній одяг з вовняного сукна, розшитий вишивкою, ґудзиками та кольоровими шнурками. Він вже має рукави і шиють його не по фігурі, а лиш злегка приталеним, аби під нього помістився кептар.
Сердаки Катерина Словак вчилася шити вже сама. Потім навчила й Сюзанну.
Мамин брат йшов в коляду на Різдво і каже: “Ти кептарі шиєш, то ти не вшиєш сардак?” І мама вшила. Тепер той сардак теж у нас є, – розповідає Сюзанна.
Нині Сюзанна шиє та оздоблює сердаки по-різному. Орнаменти ті ж, але може бути вишневий сардак з білою вишивкою або ж із чорною. І через те, що кольори інші, вони хоч і виглядають сучасно, все ж зберігається частина традиційності.
Тим, хто не готовий придбати і носити традиційне гуцульське вбрання, Сюзанна пропонує почати з аксесуара – кольорових китиць “дармовисів”, якими традиційно прикрашають сердак.
Не всім потрібен сердак. Не всі можуть собі дозволити. Не кожен знає, як і з чим його носити. А китички це – спогад про Гуцульщину, щось своє. І їх можна на пояс, на сумку, на волосся, всюди, де душа бажає, – говорить Сюзанна Словак.
Авторка: Ольга Суровська
