Іван Майхрович з Надвірної був одним із перших «едельвейсів», звільнених з полону. Після лікування та реабілітації продовжив воювати. Уже два роки Іван є пілотом БПЛА у самохідному артилерійському дивізіоні 10 окремої гірсько-штурмової бригади, пише «Репортер».
У відповідь була тиша
Коли почалося повномасштабне вторгнення, сумка в Івана Майхровича вже була зібрана. Він зранку поїхав на роботу в рекламну фірму, де працював графічним редактором, передав замовлення. А звідти – у військкомат. Згадує, що там вже був його кум, вони зробили спільне селфі й надіслали товаришу. Через пів години той теж був у ТЦК. Усі троє потрапили у різні підрозділи та бригади.
Читайте також: Позивний Док. Олексій Морозов після поранення повернувся до малих пацієнтів у Надвірній
Майхрович опинився у полоні вже після першого бою. 7 березня 2022 року на Київщині він у складі 109 гірсько-штурмового батальйону потрапив у ворожу засідку.
Зав’язується бій. Ми з Ігорем Чошком лежали позаду на машині, сперлися до броні. Було чути звук, як у нього залітає оце все, – згадує Майхрович. – Той звук, як куля чи осколок залітають у людську плоть, ні з чим не сплутаєш. Його від того кидало, але він ще продовжував стріляти! Він взагалі не реагував. Так само Володимир Кушлик, Ваня Капітанчук, Денис Болтян – ці хлопці просто еталон мужності. На жаль, так склалося, що з моєї машини усі загинули.
Івану в ногу теж прилетів осколок, перебив кістку, він намагався піднятись і випав із машини. Знайшов рацію у загиблого побратима, передав, що є троє «200» і він «300».
Читайте також: Старшину тут знають добре. «Едельвейс» Олександр Кушнірик уже 11 років на війні
Машину через 5-6 метрів підбили, добивали з гранатометів. Іван лиш встигав помічати прильоти. Один снаряд розірвався поруч. На щастя, більшість осколків прийняв на себе бронежилет. Іван каже, броня була не дуже якісна, бо з хлопцями ще дротом скручували, аби трималося купи, але врятувала.
Навіть не знаю, що це було, можливо, відчай, але одною рукою я ще тримав автомат і десь стріляв, – розповідає Іван Майхрович. – Мені ще десь звідти відповідь прилітала. Пробував докричатися до своїх, але у відповідь була тиша.
Казали, що пощастило
За його словами, через пів години приїхав ворожий БТР добивати поранених. Біля Іванової машини навіть не зупинялися, бо там було місиво. А ще через 3-4 години приїхала БМП збирати трофеї. Побачили живого Івана й забрали.
Відвезли на ті позиції, з яких вони нас «зустріли», – згадує Майхрович. – Там усе було максимально закопано. І танчики, і все. І то було єдине місце, де мене не били. Казали, мовляв, мені ще повезло, бо всіх моїх вони перебили.
Каже, чути й розуміти це було страшно. Адже загинули побратими, з якими він ще кілька годин тому говорив, пив каву, вечеряв.
Це насправді трагедія не тільки того дня, це дуже велика втрата для України, – говорить Іван. Тому що ці люди були першими. Вони йшли захищати Україну, хоч, можливо, й не дуже були підготовлені. Дуже надіюся, що пам’ять про них і про велику ціну їхнього подвигу не буде забута. Цих людей потрібно обов’язково пам’ятати, їх потрібно шанувати.
Тому й воюємо
У полоні Іван пробув два місяці і став одним із перших звільнених «едельвейсів». Згадує, що спершу його возили по позиціях у Київській області, а потім кілька тижнів тримали у Білорусі. Далі була Брянська область, Рильск, Курськ. На обмін забрали вже з Сімферополя. За словами Майхровича, майже усі наші полонені були поранені. А йому першу медичну допомогу надали на п’ятий день. Потім, уже в Рильську, шуруповертом вкрутили в ногу спицю…
Коли ж у Білорусі сиділи у підвалі, привезли інших хлопців. То в одного куртка розірвана, а в іншого просто накидка й футболка, – пригадує Іван. – Було дуже холодно. Я мав куртку та дві фліски. Куртку віддав одному хлопцю, а фліску іншому. Якщо не мати там якоїсь підтримки, то можна зійти з розуму.
Самому ж Івану, каже, допомагала віра, що все буде добре. Він думав про сім’ю, рідних, мріяв ще хоча б раз їх побачити. І це допомагало не розклеїтись до кінця.
Читайте: З партизанів у артилеристи. «Едельвейс» Тарас Кривенко на війну пішов у 20 років
Бо там дуже важко – і фізично, і ментально, – говорить він. – Обмеження свободи – ось що найбільше давить на психіку. Це зможе зрозуміти тільки той, хто відчув це на собі. Ти не можеш нічого зробити, ти не належиш собі. Тому ми і воюємо, аби в Україні цього не було.
Іван і нині підтримує зв’язок з тими, з ким був у полоні. Дехто навіть у гості приїздив. Каже, це дуже специфічна дружба, яка точно не пройде.
На жаль, з полону звільнили не всіх. Там досі є хлопці, ще з того часу, – зітхає Іван Майхрович.
А воно так горіло!
Іван міг звільнитися, але продовжив службу й повернувся в батальйон уже восени 2022 року. Там, каже, займався різною організаційною роботою.
Ще з милицею ходив, але купив собі новий бронік, каску, – розказує військовий. – Але потім було рішення ВЛК про обмежену придатність. Я уже не міг служити у штурмовиках. Товариш запропонував до них у підрозділ, тож я перевівся в артдивізіон і поїхав на Донбас. Це вже був лютий 2023 року. Спершу робили різну бойову роботу, а потім я став пілотом, працюю з дронами.
За словами Івана Майхровича, за два роки завдяки йому багато ворогів стали «хорошими». Багато цілей були знайдені та знищені.
Пілот на лінії зараз – це пріоритет, перша ціль, – говорить Іван. – І ми багато їх знайшли. Бувало таке, що за зміну, ми по 12 стартових точок їхніх пілотів знаходили.
Розповідає за випадок, коли виявив пілота, навіть провів його з дрона до стартової точки, але того дня по них не відпрацювали. Та назавтра…
Вони були в погребі, – пригадує Майхрович. – Перед тим льохом ще була цегляна стінка і вхід так – наліво й направо. Перша наша FPV залітає й розбиває цю стіну. Далі друга, третя, четверта – прямо у погріб. У них там було все – боєкомплект, пальне. Боже, воно так горіло!
До теми: Калушанин Микола Панько з позивним «Хімік» хімічить з автівками на дорогах Донбасу
За його словами, сьогодні дрони – це основний засіб розвідки й ураження. У ворога їх багато. Більше, ніж у нас.
Але у нас якість переважає кількість, професіоналізм наших пілотів, – каже Іван. – Сумно, що ми вчимо кацапів воювати. Тому що вони адаптовуються. Ніхто там не чмоня. У них фінансування і розвиток усіх цих технологій поставлені на потік. Якщо в нас, наприклад, з’являється якась новинка, то використовується всередині свого підрозділу. Нема масштабу. А там навпаки. Вони роблять нам багато проблем, але ми їм не менше.
Авторка: Світлана Лелик
