Французький фотограф Жульєн Кресп уже вчетверте приїжджає до Івано-Франківська з початку повномасштабної війни. Тут фотографує військових, місцевих, переселенців, підприємців. Його мета – нагадати своїми портретами про події в Україні та розповісти історії українців, які стикнулися з жахами війни.
«Репортер» поспілкувався з Жульєном Креспом на «Промприладі», де він планував робити портрети. Адже люди, які продовжують працювати всупереч довгій війні, є темою цієї його поїздки до Франківська.
Жульєне, ви пам’ятаєте, як вперше приїхали в Україну?
Я дуже добре пам’ятаю свій перший приїзд, тоді я зрозумів, що точно ще повернуся сюди. Це був грудень 2013 року, початок Революції гідності на Майдані незалежності. Тоді там було небагато іноземних журналістів, зокрема, журналістів з Франції. Але мої друзі-українці з Києва розповіли, що відбувається щось важливе, і я прийняв рішення досить швидко. І я був зворушений бачити там прапори ЄС.
Згодом, у січні й лютому, я регулярно повертався на Майдан, щоразу проводив десь тиждень, фотографував протестантів і фільмував дух згуртованості, який там панував.
Останній раз я був там у двадцятих числах лютого, за день до того, коли Янукович втік з України, і коли революція завершилась. Також це був день, коли там вбили понад 50 людей – я приїхав через кілька годин після стрілянини.
Потім я повертався на Донбас, в Одесу. Далі був довгий період, коли не приїжджав взагалі – я працював у Парижі, у мене народилися діти, я не хотів ризикувати. До того ж я не військовий фотограф, тому мені не було сенсу їздити на Донбас.
Водночас я пообіцяв собі, що буду першим, хто приїде у Київ, якщо велика війна розпочнеться. У результаті, я дійсно приїхав одразу, але не у Київ, а в Івано-Франківськ, тому що я живу в місті Кліші-ля-Ґаренн біля Парижа, це місто-побратим Франківська. Приїхати в перші дні мені вдалося завдяки друзям і знайомим в Україні, зокрема Сергію Єрьоміну (голова ГО «Парі-ІФ – авт.). З того часу повертаюся вже вчетверте.
Що фотографуєте у Франківську?
Щоразу різні сюжети, але які мають одну мету – говорити про Україну за кордоном. Неважливо, яка тема фотографій: чи це внутрішньо переміщені діти, чи діти з інвалідністю і як їм допомагають під час війни, чи жінки на війні. Завжди мета – нагадати французам, європейцям, що в Україні відбувається щось серйозне.
А яка тема цього разу?
Цього року я хочу висвітлити вміння українців працювати у сфері індустрії. Це знову портрети. Я хочу фотографувати жінок і чоловіків за роботою, щоб підкреслити їхню гордість, їхній бойовий дух, показати, що в Україні є майстерність, технології.
Також метою є підготувати європейську свідомість до майбутньої інтеграції України до ЄС. Я вважаю дуже добрим, що це відбувається, але не всі у Франції думають так, як я. Мій проєкт у тому, щоб показати, що українці – уже такі самі, як ми. Що це працьовитий народ і їхнє приєднання є виграшним для Європи.
Читайте: Максим Зеккіні: «Це завжди щастя – приїжджати у Франківськ»
Чи ви відчуваєте втому від новин з України у Франції?
Так, безсумнівно. Особливо із загостренням конфлікту в Газі сюжети з України відійшли на другий план. Річ у тому, що у Франції є велика мусульманська спільнота, значно більша, ніж українська. Тому тема Гази вийшла у політиків на перший план, бо це відповідає інтересам виборців.
Хоч, разом з тим, багато французів залишаються глибоко стурбованими ситуацією в Україні – це підігрівають польоти дронів над європейськими аеропортами, які ми спостерігаємо останнім часом. Це повернуло їх до реальності й розуміння, що загроза від росії для них ближча, ніж події у Газі.
Чи може фотографія дійсно вплинути на думку французів? Зокрема, портретна фотографія, а не репортажні фото про події.
Я портретний фотограф, тому не роблю репортажі. До того ж я приїжджаю в Україну ненадовго, цього недостатньо, щоб робити якісні репортажі. Але я обираю сюжети, які можуть бути близькі французам. Наприклад, коли йдеться про внутрішньо переміщені сім’ї, про дітей з інвалідністю або дітей-сиріт, які страждають від війни, – це відгукується у французьких сім’ях. Коли темою були жінки – військові або ті, хто дотичний до війни, – європейська публіка теж була зворушена. Тож я обираю фотогенічний сюжет, який може бути близький глядачу.
Фото, які я робитиму зараз, можуть бути менш чутливими для французького глядача. Але цього разу я очікую відгук підприємців, які знають, що після завершення війни їхня економіка може бути пов’язана з українським бізнесом. Це корисно й для України, адже після війни ми говоритимемо про відбудову, про ринок праці. Це можливість підготувати ґрунт перед часом, коли ця тема стане актуальною.
Ви організовуєте виставки своїх фото у Франції?
Я робив виставки у мерії Кліші про внутрішньо переміщені сім’ї та дітей у важких обставинах. На початку війни Івано-Франківськ прийняв десятки тисяч ВПО, це неймовірно.
Тема жінок-військових важча, бо це тема війни. Її важко «продати». Але мені теж вдалося влаштувати виставку, теж у мерії, вона була присвячена Міжнародному дню жінок. Потім ми показали ці фото на різних політичних заходах, показах фільмів тощо. Мене туди запрошували, щоб я розказав про поїздки в Україну, починаючи з 2013 року, і демонстрував ці фото.
Читайте: «Тут наш дім». Француз Клеман Колетто продовжує жити у Франківську під час війни
Ви вже вчетверте в Україні під час війни, зокрема у Франківську. Чи ви помічаєте зміни у поведінці, настрої людей?
Ні, я не бачу великих змін. Звісно, є втома, це нормально. З іншого боку, війна тут відчувається менше, ніж три роки тому. Уже немає блокпостів, військових на вулиці, майже немає сирен.
А ви боялися їхати?
Ні, не боявся. Я живу в готелі, де є гарне укриття. Ми з колегами провели там багато часу на початку війни, бо тривоги були часто. Зараз я вже не ходжу в укриття, бо сумніваюся, що Франківськ буде ціллю для росіян. Звісно, мої діти тривожаться. Але, наприклад, коли в Івано-Франківську є влучання, ніхто в Парижі про це не знає. Там знають про Київ, може, ще про Львів.
Звісно, більше хвилювалися, якби я їхав, скажімо, у Київ. І я б хотів поїхати, але, на жаль, не маю там зараз знайомих, які могли б бути фіксерами.
Чи були у вас стереотипи про Україну перед приїздом?
У мене були ті самі стереотипи, що й в усіх французів – що це «маленька росія», що виявилось цілковитою неправдою. Також про те, що люди можуть бути непривітні, що в принципі так, тут треба більше часу, аби люди тобі відкрилися. Але це нормально, бо це інша культура, до якої ми, французи не звикли.
Більше стереотипів не було. Навіть якщо подивитися на місце, де ми зараз говоримо, – Промприлад, то воно точно є протилежністю до того, що ми можемо уявляти про Україну. Це сучасне, молоде, динамічне місце. Я сумніваюся, що більшість французів можуть уявити, що таке місце є в Україні, до того ж не в столиці.
Авторка: Ольга Романська
Comments are closed.