Статті

Дитинство, табори і трохи містики. Як Любов Загоровська збирала спогади повстанців для книжки “Моя УПА”

Google+PinterestLinkedInTumblr

21 жовтня вийшла книжка франківської журналістки й письменниці Любові Загоровської “Моя УПА”. До збірки увійшли 39 спогадів учасників повстанського руху. Нині, у 80 річницю УПА, коли наша боротьба за незалежність все ще триває, ці спогади набувають нового значення.

“Репортер” розпитав Любов Загоровську про те, з чого почалася робота над збіркою “Моя УПА”, про що розповідали герої в останні роки життя та до чого тут містика.

Розмовляємо ще до офіційного виходу книжки. По суті, це перша велика розмова авторки про роки роботи над темою. Любов Загоровська показує робочий блокнот з іменами та прізвищами, адресами усіх героїв, нотатками з зустрічей. Нині найважливіші свідчення цих людей уже зафіксовані на сторінках “Моя УПА”.

Любо, як і коли розпочалася твоя експедиція слідами УПА? Перша розмова була із Мирославом Симчичем?

Це був 2017 рік. Знайомі з Києва планували цикл короткометражок, присвячених тематиці УПА. Шукали місцевих журналістів, аби записати розповідь Мирослава Симчича про його легендарний бій (Рушірський бій під Космачем в лютому 1945, в якому знищили енкаведистів – Ред.). Я познайомилася з паном Мирославом, записала. 

Говорили не лише про бій?

Було трохи про його життя, про те, як він потрапив до УПА, проходив вишколи. А бій став кульмінацією розповіді. Також розповідав про першу відсидку в таборах, як він вийшов, переїхав на Запоріжжя, як одружився, як його повторно заарештували. Завершилася розповідь його поверненням на Івано-Франківщину. 

Не можу сказати, що я до цього не чула нічого про Симчича. Але мене вразило, що ті чи інші історичні події, як і фільми та книги про них, ми сприймаємо як те, що відбулося дуже давно. Я знаю багато про депортацію кримських татар, маю знайомих, часто їздила до Криму. Але водночас мене тоді дуже вразило те, що генерала Дергачова, який керував депортацією кримських татар, убив в тому бою, хоч може й не безпосередньо, чоловік, який сидить біля мене. Пан Мирослав показував шрами, які  отримав саме в тому бою, а в голові не узгоджувалося, що це було зовсім недавно…

Моя УПА Мирослав Симчич Любов Загоровська

Я переслала це інтерв’ю на Київ, а у Facebook лише поділилася фотографіями. Минає кілька днів. Дзвонить мені чоловік, якого бачила кілька разів. Розповідає про знайому зі Львова, в якої дуже цікава історія УПА. Дає номер телефону, адресу. Мовляв, упівці – це ж моя тема. Моя перша реакція була – а я тут до чого?! Але поїхала…

Виходить назустріч жіночка-кульбабка: худенька, маленька, дуже красива, з сивим волоссям. Простягаю до неї руку знайомитися, кажу, мене звати Люба. Вона відповідає, а я – Катруся. Все. Це любов одразу! Вона розповідала про дитинство, про школу, родинне виховання. І мені було дуже цікаво, бо вже давно виношувала ідею роману й мене дуже цікавили усі ці деталі.

Катерина Бережанська – з Рогатинщини. Повстанці попросили її покинути навчання на певний час, аби пройти вишколи медичної допомоги. Коли когось поранили, їй треба було вмить вийти, але куди – не знала. Підвозили щоразу в іншу хату. Світло вмикати не можна було. Фактично першу допомогу надавала в темряві, при каганці чи свічечці.

Потім Катруся бігла додому, треба було бігом все зняти й запрати від слідів крові. А повстанців перевозили на іншу локацію. Я поставила їй питання, коли все закінчилося, чим ви зайнялися? І відповідь мене вбила. Каже, в школу пішла, в 10 клас. Це було потрясінням.

Катруся Щерба Моя УПА

Розповідає, що вже за часів незалежності був великий з’їзд ОУН-УПА в оперному театрі у Львові. Її запросили виступити. Вона розповіла про один з пам’ятних боїв, після якого надавала допомогу дев’яти пораненим і все життя переживала, чи вони вижили. А коли йшла зі сцени, у проході старший чоловік же стає на коліна і каже: «Сестричко, то був я. Ви мені зробили перев’язку. Ви мене врятували». Така зустріч вийшла.

За тиждень дзвонить ще один знайомий. Каже, їду до одного повстанця, оскільки це твоя тема, давай тебе познайомлю. Поїхали в село Побережжя. Там теж – абсолютно цікава історія і про нього і про те, як їх родичка зрадила, про допити в тюрмі.

Виходить, бракувало саме журналіста чи журналістки, що взялися б за цю тему УПА і послідовно її висвітлювали?

Спеціально нікого не шукала – мені дзвонили або писали небайдужі. І довгий час я не знала, що з цим матеріалом робитиму. Просто збирала. Думала віддати усе до музею визвольних змагань, аби історики з тим розбиралися. Є, наприклад, дані про якісь бої, про які мало знаємо, чи люди, які ніде не зазначені як упівці – ті, що воювали з автоматами, чи ті, хто допомагав армії.

Також надзвичайно важливою для мене була емоційна складова. Історики переважно пишуть, що в такому-то році й місці стільки-то людей загинули, закатовані, поранені, виселені. Я ж почала допитуватися про деталі.

Десь після 20 розповіді я зрозуміла, що, можливо, оформлю це в книжку, якщо вдасться.

Як знаходила на це час та ресурси?

Їздила сама поміж роботою власним коштом. Були села, куди автобус їде раз в день, і треба ще десь ночувати. Бувало, подружка чи друг зголошувалися побути водієм у моєму проєкті – сідали за кермо, везли й чекали, поки я поспілкуюся. 

Якось я познайомилася з абсолютно легендарною жінкою Ольгою Ільків, зв’язковою Шухевича. Їй було тоді 98. Вона почала розповідь з дитинства, ми проговорили весь день, а до УПА тільки почали добиратися. Потім якось взяли й другу частину історії. Минає кілька днів, вона телефонує, що всю ніч не спала, ще всього понагадувалася і хоче ще розповісти. А вийшло так, що грошей тоді не було зовсім. Їхати треба до Львова і назад, перекусити хоч щось…

Ольга Ільків Моя УПА
Фото: Видавництво Старого Лева

В результаті вийшла абсолютно містична історія. У франківській маршрутці дорогою на захід в центрі міста якась жінка каже, я вас знаю через Facebook. Питає, ви ще займаєтеся темою УПА? Займаюся, кажу. Автобус стає на зупинці, вона мені тицяє щось в руки й каже, це те, чим можу допомогти й вистрибує з автобуса. Дивлюся, в руках – 100 грн, це дорога в один бік. Виходжу на наступній зупинці, зустрічаю знайому. Вона запитує, ти по УПА їздиш? На тобі, каже. Тицяє ще 100 грн і йде. От і дорога назад. І так якось воно відбувалося. Знаходилися люди, які допомагали так чи інакше.

Насправді ти трапилася цим героям книжки “Моя УПА” дуже вчасно, адже вони були в такому віці, коли кожен день може бути останнім?

З 39 героїв книжки серед живих є лише четверо чи п’ятеро. Кілька тижнів тому померла Катерина Гаврилів, у віці 102 роки. Було й таке, що я телефонувала в село, а мені кажуть, тиждень як ця людина померла. У таких випадках було найобразливіше, що не встигла…

Люди, які раніше давали вже інтерв’ю, звикли робити це за певною системою. А я розпитувала, якими були мама й тато, в яку школу дали, які були предмети й вчителі. І людина згадує якісь такі деталі, за які вже й забула, розговорюється. Ці деталі можуть бути й фонові, але вони важливі. Тут головне – не заважати.

Крім 39 упівців, у книжці є три розповіді неупівців. Це син Ольги Ільків Володимир, який розказує про побут інтернату, в якому він ріс, і про першу зустріч з мамою.

Друга розповідь – сина про тата, який в ті роки був дільничним міліціонером. Він коли з армії прийшов, йому сказали, будеш дільничним або Сибір. Син каже, коли тато з роботи приходив, то кулаки собі гриз до крові. Але було й таке, що на весіллі танцював, знав, що під підлогою повстанці, але не видав.

А третя історія –  донька Анастрасії Чупрінчук Марійка розказує, як зустріла маму після восьми років таборів.

Ольга Ільків Моя УПА
Ольга Ільків з донькою. 1946 рік

Кожна така розповідь – це нелегка історія життя. Якими були ці розмови?

Ці історії не можуть бути легкими. Я багато фокусувалася на деталях, які звично губляться в історичних книжках. Тому  книжку “Моя УПА” можна читати по-різному. Можна чіплятися за деталі в кожному тексті. Їх дуже багато.

Одна героїня розказувала мені про пересильну тюрму у Львові, де замість вбиральні була дірка в бетонній підлозі, затягнена ширмою. Говорила про жінку, яка мала лише калоші на ногах. І випадково в тій дірці одну калошу втопила. А це була зима. Так вона в одній калоші й відправилася на етап. Думаю, ту поїздку з босими ногами вона не пережила…

Чи коли на засланні їх виганяли на роботи, то мусили йти по троє і триматися за руки. І навіть якщо треба було в туалет, однією рукою трималися за руку подруги, бо заметіль була така, що за кілька кроків не видно було людину. Мені було цікаво те, що звично залишається поза кадром, моменти життя.

Є героїня, яка вже в засланні здобула освіту медсестри. У засланні її перебазували в так званий табір мамочок, куди звозили вагітних і жінок, які щойно народили. Ті ходили на роботу, а дітей залишали в таборі. Вона розповіла про зечку, яка сиділа за кримінал і в 56 років народила двійню. Але діти їй були не потрібні. І по всьому табору довелося шукати хоч якогось молока для цих діток. У цьому таборі режим був легшим, ніж в інших. Тому кримінальні вагітніли, щоб попасти на три роки в легший режим.

Є історія дівчини, яку арештували в 16 років без жодних на те причин. І тиждень в тюрмі били. А потім випустили й сказали, що тепер вона має дізнатися, де ховаються повстанці, як ні – то буде ще гірше.

Такі історії вражають…

В ті часи повстанських дітей могли й забрати, аби виростити з них ненависників бандерівців?

Якщо повстанка була арештованою, родина могла забрати дитину. Але в тої ж Олі Ільків дітей забрали в інтернат, змінили їм імена та прізвища. На допитах їй казали, що вона ніколи не дізнається, де її діти та під яким прізвищем. Дітям тоді було 2,5 та 3,5 роки. Менший Володя по паспорту досі Андрій Бойко, а по домашньому – Володя Лико. Він зустрів маму, коли закінчував 10 клас.

Вона його таки знайшла? 

Коли її вже відправляли на етап, один слідчий сказав, в якому вони інтернаті та їхні нові імена. Вона їхала по етапу та в кожній тюрмі на стінах писала, що діти Ольги Ільків й Володимира Лика мають такі-то імена. І коли їй дозволили написати через 10 років першого листа, вона навмання написала саме на цей інтернат. Володя пам’ятає, як директорка їм читала листи від мами з тюрми. 

Як ти давала собі раду після цих історій?

Я – емпатична, деколи по кілька днів не могла працювати, хворіла, могла свідомість втратити. Стефанія Костюк розповідала, як тікала від погоні через гірську річку, порізала ноги об каміння і ті рани їй зшив якийсь чоловік звичайною шевською голкою та шевською ниткою. Тоді після цієї розмови я дійшла до знайомих в офіс і там знепритомніла…

Коли я зрозуміла, що цей матеріал треба починати розшифровувати, мене накрило усвідомлення, що писатиму цю книжку років 10-15. Наприклад, лише з Ольгою Ільків понад дев’ять годин диктофонного запису.

Але почався жорсткий карантин. Перший тиждень, як і всі, я дратувалася, а потім зрозуміла, що мені Божечко дає шанс. Я встановила собі графік роботи з 8:00 до 19:00 з короткою перервою на обід. Увесь день лише шифрувала. Стартувала на початку квітня й закінчила 1 серпня.

Читайте також:

Кмітливий «Цибулька». Ярослав Юрцуняк з Франківська починав у 14 років зв’язковим УПА (ФОТО)

Думала, текст буде набрати найважче. Але помилилася. Кожна розповідь була мішаним пазлом, де треба було витримати хоч якусь хронологію. Також було важливо передати живу мову людини й не причісувати під свій стиль. Я залишала слова паразити, улюблені фрази. Бо розповідь жінки, яка закінчила львівський університет, і розповідь жінки з Верховинського району, яка була 16 дитиною в сім’ї й ніколи не ходила до школи, не можуть бути однаковими.

Третій етап роботи над збіркою “Моя УПА”, про який я не підозрювала, – інформаційні довідки. Я на кілька місяців залізла в архівні матеріали та газети. Довелося добряче посидіти.

Коли я почала їздити, то я розуміла, що в людей такий вік, що треба тільки їхати, шифрувати не було коли. Але коли потім треба було щось перепитатися по змісту, то вже не було в кого…

Розшифровуючи кожну історію, я шукала підтвердження того, наскільки людина говорить правду чи хоче показати себе героєм. Треба було все перевіряти, але тому не всі мої розмови увійшли до книжки “Моя УПА”. Розшифровано було більше, але не все можна було дати.

Скільки ти працювала над збіркою “Моя УПА”?

Чотири роки їздила до людей, слухала їхні оповіді й рік писала книжку. Коли вже у бібліотеці все склеювала до купи, то поставила собі дедлайн, що в цьому році маю закінчити роботу. Останню крапку поставила 31 грудня о 20:00. 

На середині роботи книжкою зацікавилося харківське видавництво “Віват”, але не склалося – вони розраховані на супермаркети й не були певні, чи її купуватимуть. Тоді ніхто не передбачав такого інтересу до цієї теми. Я запропонувала рукопис “Видавництву Старого Лева”. Його погодили. Але минуло ще 1,5 року, поки він чекав своєї черги. 

Тим часом мучила мене одна пляма. Я ніяк не могла знайти у Франківську історію родини чоловіка, який був дяком у нашій катедрі, а жив у її дворику.

Історії не знайшлося, бо вони були похованими на тому місці, де зараз стоїть драмтеатр – могила знищена. Тому й не могла нічого знайти. Пішла в бібліотеку, почала підіймати історію священників катедри й знайшла згадку. У моїй книжці його згадують двоє людей.

До теми: 

«Шість кровиночок – на війні». Як мати чекає чотирьох синів та двох онуків з фронту, волонтерить та наближає перемогу (ФОТО)

Стефанія Костюк, наприклад, розказує, що вона йшла по одній з вулиць міста, коли до неї підійшов Ярослав, син цього дяка, і попросив принести харчі хлопцям, які захопили територію Станіславської тюрми на Сахарова (тодішня вулиця Білінського – Ред.). Вони з подружкою прийшли, й поки хлопці їли, роздивлялися по території. Побачили гори одягу. Питають, а де люди? Хлопці їм показують на молодий щойно насаджений сад шовковиці й кажуть, там люди – ті, кого не вивезли на Дем’янів лаз.

Також є історія, коли лиш захопили тюрму і йшли коридорами, один із хлопців помітив, що щось не те. Каже, коли це совіти мали час ремонти робити? Вони почали збивати свіжу штукатурку і виявили замуровані двері. Відкрили ті двері, а в камері було повно води й кілька дівчат закриті. Дві лежали вже мертві, дві кричали з жаху. Одна померла на порозі між камерою і коридором на руках, а іншу пані Стефа колись потім бачила, то вона як божевільна зробилася.

Дитинство Стефанії Костюк минуло на Княгинині. Потім переїхала на вулицю Франка. Там на будинку тепер їй меморіальну дошку відкрили. Ходила гратися у військову частину. Вчилася у школі №7, яка  тоді була імені королеви Ядвіги. Дуже цікава історія навчання в тій школі. Молодші класи мали свої грядочки, за якими дівчатка доглядали на трудовому навчання. Садили там кріп, петрушку і часничок. І на великій перерві чергова мала дати до перекуски свіжої зелені з грядки. А ми тепер ходимо цими місцями, стежками…

В передмові до книжки В’ятрович пише, що ці мемуари – якраз те, без чого не зрозуміти сповна особливостей описуваних подій, мотивів людей?

Так, це емоційне, особистісне. І я дуже тішуся, що “Видавництво Старого Лева” здійснило мою мрію і не лише видало книжку “Моя УПА”, а й оживило їхні голоси. Ми завантажили окремі уривки розповідей на гугл диск і, відкриваючи розділ книжки з історією героя, можна зчитати QR-код і почути уривок. Це маленька частинка історії. 

Як тепер зупинитися? Немає планів писати ще? 

Це все раптово почалося і так само раптово зупинилося. На якомусь етапі я зрозуміла, що більше вже не їду. В мене були ще кілька адрес, але якось не складалося. То автобус скасовують, термінові справи якісь. Оскільки мені на початку була повністю відкрита дорога, мовляв, давай їдь, так на якомусь моменті вона мені закрилася. Я зрозуміла, що треба зупинитися.

В результаті все склалося, книжка “Моя УПА” вийшла як ніколи вчасно?

Сталося 24 лютого і різко зріс інтерес людей до цієї теми. При чому не так тут, на заході України, а мені пишуть люди з Одеси, Запоріжжя, Харкова, що хочуть цю книжку. Хочуть вчити те, що свого часу втратили та пропустили. Будемо зараз бачити, як все піде.

Бажаємо успіху книжці й тобі з презентаціями! 

Авторка: Ольга Суровська

Донат
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Реклама партнерів:  

Comments are closed.