У чепурному селі Бринь Галицької громади добре знають пічника Андрія Легіна. Та й не лише в селі, але й далеко за межами Івано-Франківщини. Майстер повертає людям традицію кахельних печей і відроджує ремесло пічникарства, пише Репортер.
Андрій Легін зустрічає біля хати в кінці села, запрошує всередину. В кімнаті тепло від зеленого п’єцу, за склом якого повільно танцює вогонь.
Я не знаю іншого приладу, який, спалюючи так мало дров, дає стільки тепла і так надовго, — каже пічник. – Це ми вранці заклали дрова і не будемо чіпати аж до завтра. Тобто піч буде віддавати тепло цілу добу.
На майстрові чорна футболка з вишитою кахелиною. Це особливий подарунок від доньки, яка вчиться на кравчиню.
Вчилися на старих п’єцах
З кахелем та печами Андрій Легін пов’язав своє життя дев’ять років тому. Тоді він доєднався до справи свого товариша Дмитра Зелінського. Саме Дмитро випадково відкрив для себе пічникарство. Якось тесть попросив його перекласти стару грубку. Робота настільки сподобалася, що він зробив ще кілька печей. Згодом до нього приєднався Андрій і відтоді вони працюють разом. Усю свою роботу показують на сторінці “Тепло в дім”.
Майстри-початківці вчилися самотужки. Розбирали старі п’єци, дивилися, що там у середині, і так робили.
Зараз трохи смішно дивитись на ті наші перші роботи, – усміхається Андрій. – Та з роками ми дійшли до того, що почали робити досить достойні речі. Адже дев’ять років ми професійно цим займаємося.
За словами Андрія Легіна, совіти знецінили таку поважну й престижну професію, як пічник. Печі в той час робили одноманітними, бо був лише один кахель коричневого кольору. А пічник – це найчастіше був якийсь дідок, що працював за могорич.
Але в часи Австро-Угорщини пічник – це була дуже важлива професія, – розповідає Легін. – Збереглися грубки, яким по 120 років і це справжні витвори мистецтва. Дорогий і гарний кахель – це була ознака заможності.
Андрій свого часу вивчав у Львові старі печі. Знімав про них відео. Також шукав такі у Стрию та Івано-Франківську. Багато з них ще збереглися по приватних квартирах. Але, каже, вільно можна побачити, наприклад, у медуніверситеті на сотці.
Це стара будівля і є кілька таких п’єців. Підлога там, до речі, класна – з метласької плитки, – розповідає Легін. – Ця плитка має 2 см товщини і її візерунок не був просто зверху нанесений, а всі ці 2 см.
Менше замовлень — більше сенсу
За дев’ять років Легін з Зелінським зробили понад 300 об’єктів по всій Україні. Спершу робили печі на Франківщині, потім на Львівщині та у Вінниці. Останні чотири роки часто працюють у Києві.
У Києві бум, – розповідає Андрій. – На зв’язку лише столиця. Дуже вплинули блекаути. Люди зрозуміли, що таке без світла. А ця зима показала, що дрова й грубка, то вже необхідність.
За словами майстра, пічникарство знову почало розвиватись. Пригадує період, коли люди розбирали старі п’єци й викидали. Натомість ставили конвектори, адже газ був дешевий.
Але, бачите, знову повернулись, – посміхається пічник.
Останні чотири роки майстри беруть менше замовлень і вибирають об’єкти, які їм цікаві. Не хочуть, аби просто робити.
На початках у нас був випадок, коли замовниця після зробленої роботи спитала, чи можна на літо якусь шафу-купе зробити, аби сховати піч? – розповідає Легін. – Тобі ніби хтось в очі плюнув. Ти вкладаєш душу в кожну кахелину, а вони питають, чи можна заховати. Тому ми зараз робимо 15 об’єктів на рік. Стараємось, аби вони були якісь особливі. І це завжди приводить до роботи з різними цікавими людьми.
Пічник дуже любить дивитися на емоції своїх замовників. Згадує, як одна жінка аж розплакалася, бо це була її мрія – мати вдома кахельну піч. Ще розказує, були люди, які навіть не знали, що таке кахельний п’єц. Десь вперше побачили й захотіли собі. Далі знайшли Андрія з Дмитром і ті їм збудували.
На Київщині і далі на схід були цегляні печі, – пояснює Легін. – Кахельні – це Франківська, Тернопільська, Львівська і Чернівецька області. Тому там нікого не здивуєш. А кияни цього хочуть, бо це для них новизна. От, ми поставили лиш пару рядів кахлю, ще навіть не цілу роботу. А вони приходять, милуються, гладять.
А ще Андрія приємно вражає, що на Київщині хочуть саме кахель з гуцульськими мотивами.
Коли не просто робота
В Україні не так багато заводів, які роблять кахель. За словами Легіна, два великі є на Франківщині – у Калуші й Коломиї. Розповідає, що неодноразово був на заводі у Коломиї та бачив увесь процес роботи.
Це титанічна праця, – говорить він. – Усе починається від шматка глини, далі пресування, зачистки, формування, сушіння, випікання, фарбування, глазурування. Це все роблять люди. Можу помилятись, але це понад 10 процесів.
Душу у свої роботи вкладають і пічники. Зізнається, що вони з напарником можуть робити роботу на два-три дні довше, тільки аби воно було зроблено досконало.
У мене завжди було ставлення не просто, як до роботи, – говорить Легін. – Я не мав багато професій по життю, але робив досконало. До пічництва я проводив інтернет, теж старався зробити так, аби потім той, хто прийде після мене, умовно відкрив коробку і глянув на ту розпайку, як на мистецтво. Що там дійсно зроблено не як-небудь. Так само і з кахлем.
Холодець із печі неймовірний!
Зелена піч Легінів не тільки гріє, але й годує. Уже три роки вони готують у ній різні страви. Усіма рецептами діляться у соцмережах.
Їжа з печі зовсім інша, – запевняє пічник. – У нас вже є дуже багато різної посуди для цієї справи – глиняна, чавунна, алюмінієва. Кожна страва готується і смакує ро-різному. За три роки ми вже стали професіоналами кулінарії у печі. Я також знімаю про це відео. Там є страви, які можна приготувати за п’ять хвилин, наприклад, піцу. А є такі, що готуємо 12 годин. Цей процес називається млінням, коли м’ясо мліє у печі. А які голубці смачні! А холодець з печі то щось із чимось. Він просто неймовірний!
Те, що піч – серце хати, Андрій Легін переконаний на 100%. Адже це був центр будівлі. У ній готували їсти, від неї грілися, на печі спали, біля неї народжували.
Колись у старовину казали, що будинок дістає душу, коли перший раз з комина йде дим, – каже пічник. – Тому це дійсно – душа дому.
Авторка: Світлана Лелик
