Артур Дронь родом з села Підмихайлівці, що на Рогатинщині. Коли у 2014 році почалася війна, Артур вчився у восьмому класі. 31 грудня йому буде 23 і майже два роки з них він на війні у складі 125 бригади ТрО.
Має позивний «Давид» і пише вірші. Добрі вірші, справжні. На презентації його книги у Франківську побував “Репортер“.
Не через Голіафа
Артур Дронь презентував збірку віршів «Тут були ми» в Івано-Франківську – у ліцеї «VS School». Тут він мав зустріч зі школярами, розказував про книгу, про побратимів, читав вірші.
До повномасштабного вторгнення Артур навчався на магістратурі факультету журналістики Львівського національного університету імені Франка та працював у видавництві «Старого Лева». 24 лютого минулого року разом із друзями робив укриття в одній з львівських церков. А вже наступного дня пішов у військкомат. З 2 березня став до лав 215 батальйону «Койот» 125 бригади ТрО.
Артур обрав собі позивний «Давид» – на честь біблійного Давида. Але, каже, не через історію з Голіафом, а через книжку Псалмів. Один з його улюблених – Псалом 19.
Сім місяців після вторгнення Артур нічого не писав, бо стало якимось неважливим.
Не подобалось, що література не може нікого вбити і не може нікого захистити фізично, – пояснює Артур Дронь. – Але треба було зрозуміти, що вона і не має цього робити, але все одно буде важливою.
За словами Артура, книжка «Тут були ми» написана новою мовою та новими словами.
Це зовсім інше ставлення до слів, інше підбирання слів, – пояснює поет. – Я не підбираю красивіше слово або менш красиве, сильніше чи страшніше. Я намагаюся зрозуміти, яке єдине слово серед усіх в світі має там бути.
«Напиши про те, що в нас всередині»
Ці слова старшого сержанта Андрія Каминського є одним із ключиків до розуміння цієї книжки. Так вважає автор збірки.
Це мій побратим, ми називаємо його Старим, – розповідає Артур. – У цивільному житті Андрій Каминський був тренером з настільного тенісу. Такий невисокий чоловік з величезним серцем. Він дбає про нас, молодших, пильнує, допомагає – і ми його всі дуже любимо.
Артур Дронь згадує, що ці слова Каминський сказав, коли вони вперше приїхали з передової до Львова на 5 днів.
Усі були емоційно розхитані, – пригадує Артур. – І повертались назад у зону бойових дій. Це був важкий виїзд і важка дорога. Ми говорили про всі переживання, болі. Він знав, що я пишу, й сказав, що треба написати про те все, що в нас всередині, бо люди не розуміють. І я вирішив зробити ці слова епіграфом до книжки.
Лише на презентації у Львові, в театрі «Воскресіння», «Давид» зі сцени прочитав цей епіграф і назвав автора – старшого сержанта Андрія Каминського. Той був у залі й це для нього стало сюрпризом.
Той ровер
У книзі «Тут були ми» є три розділи. Перший називається «Марсове поле». Як пояснює автор, більшість віршів у розділі – це вірші-прощання. Один із них присвячений побратиму Івану Гембусю.
Це найпростіший чоловік з усіх, яких я тільки бачив, – розказує Артур. – Йому 42 роки, відслужив в АТО. За третьою повісткою пішов служити другий раз. Це була сильно щира, дитяча людина. Я спитав, про що він мріє. І це питання загнало його у ступор. Чоловіка за все життя ніхто не питав про його мрії. Він не знав, що відповісти. «Знаєш, я мрію про ровер». І тоді у ступор загнало мене. Я собі думав, що, може, це спортивний ровер. Але ні – такий, аби був багажник, кошик, аби їхати в магазин. Мене це так зворушило, я чуть не розплакався. І ми домовилися, що після війни я куплю йому той ровер.
Ще Артур згадує, як вони святкували день народження Івана. Тоді були на Закарпатті й навіть вдалося знайти алкоголь, але не вийшло купити свічку на торт. Тоді Артур просто запалив над тортом запальничку. Іван загадав бажання, задув її й два тижні казав, що в нього в житті не було такого дня народження.
А на Донбасі він перейнявся ідеєю, аби після війни ми всі зібралися у нього у Верхніх Гаях, біля Дрогобича, погостювати, – говорить Дронь. – Переживав, що хата невелика, всіх може не помістити. Ми жартували, що вміємо рити окопи. 3 грудня Іван загинув на одному з бойових чергувань. Нас вийшло п’ятеро. Двоє, на жаль, не повернулися. Ми часто згадуємо ту його дитинячість, неймовірну щирість.
Дитячі листи на фронті – найбільша поезія
Його книга – це благодійний проєкт. Усі авторські надходження та прибуток перераховують благодійному фонду «Голоси дітей». Цей фонд допомагає дітям, які постраждали від війни, та надає їм психологічну допомогу.
Коли ти приходиш втомлений з тих окопів, клянеш та матюкаєш усіх на світі офіцерів, комбатів і так далі, а тобі приходить якась “волонтерка”, – каже Артур Дронь. – Відкриваєш, а там листи дітей. І якась дівчинка пише: «Я з такої і такої школи зі Львова. Дякую тобі, що я можу ходити в кафе і не переживати». І це якась найбільша поезія, що може бути.
У Артура немає рідних братів і сестер, але є 16 двоюрідних. Коли почалась війна, Артур був у восьмому класі. Зараз у такому ж віці його молодші двоюрідні брати. А ще один у 10 класі.
І це такий дуже серйозний і складний момент усвідомлення, адже я розумію, що я був тоді у восьмому і мене це не минуло, то може бути й таке, що його не мине, – каже військовий. – І треба робити все, аби ці всі кола, які постійно повторюються, аби вони закінчились на мені. Аби не переходили далі.
Також Артур розповів, що на Донбасі, коли вони жили у селі Зарічне, у нього з’явився 17 названий молодший двоюрідний брат – Кірюха. Це була одна дитина на вулиці. Хлопчик багато часу проводив у хаті військових. Вони напаковували йому кишені волонтерськими цукерками, скачували мультики.
У другому розділі книги «Голоси» є вірші, написані від імені різних людей або звернені до різних людей. Тут є вірш «Кірюха».
Кірюха разом із мамою виїхав із Донеччини до Львова цієї весни, після місяців житті у прифронтовому селі.
У ньому діяла любов
Останній розділ книги складається лише з одного вірша. І він про любов.
За словами Артура, зараз «любов» з іменника стає дієсловом. Зараз вона найбільш дієва.
Один з таких особистих прикладів цієї дієвості любові був мій побратим, головний медик моєї роти Олександр Коберник «Док», – розповідає Дронь. – У цивільному житті він був пастором Церкви адвентистів сьомого дня і педагогом. У мене таке враження, що він зробив усе, що лише можна зробити. Він відкрив дві школи, змурував храм, в якому проповідував, виховував трьох дітей, здобув більше освіт, ніж я вмію рахувати.
У жовтні минулого року батальйон Артура був неподалік Лиману. «Док» робив більше, ніж йому було дозволено. Наприклад, бойовий медик не може собі дозволити під час обстрілу кудись повзти і когось рятувати. Не можна ризикувати єдиним медиком на позиції. Це має зробити або сам поранений, або найближчий побратим.
Але у ньому діяла та любов, – каже Дронь. – І він повз під обстрілами й рятував, рятував, рятував.
Згадує, як 19 жовтня «Док» підійшов до нього, аби під’єднатися до комбатівського Старлінка й оплатити комуналку. Дивувався, що дружина хотіла оплатити, але поки він живий, навіть з війни, комунальні послуги оплачує він.
Його дружина пані Олена розповіла, що у нього була тяжка ситуація в сім’ї, він був старшою дитиною, – розказує Артур. – На ньому було багато обов’язків, він оплачував комуналку з п’яти років. Тож це було таке щире нерозуміння, мовляв, що та жінка собі придумала – як вона оплатить комунальні послуги? Він оплатив комуналку, піднявся на позиції, врятував ще одного нашого побратима.
Наступного дня зранку «Док» обходив усіх, аби перевірити, як побратими й дати їм вітаміни. Тоді були сильні обстріли й під час одного з них він загинув.
Зараз побратими та рідні працюють над тим, аби зібрати достатню кількість підписів на присвоєння Олександру Кобернику звання Героя України.
Джорджа Мелоні читає вірш «Давида»
Мало хто знає, що вірш Артура, присвячений «Доку», зацитувала прем’єр-міністерка Італії Джорджа Мелоні на пресконференції з Володимиром Зеленським 21 лютого в Києві.
У січні минулого року італійський письменник Паоло Джордано та перекладачка Катерина Міхаліцина спілкувалися з Артуром. Він якраз був у Львові на лікарняному, бо обморозив пальці на ногах. Паоло приїхав робити великий матеріал про війну в Україні та збирав різні історії людей. До тексту додав історію Артура і переклав та опублікував його вірш.
Мені написала Катя, що їй пише Паоло, мовляв, «здається зараз Джорджа Мелоні цитує вашому Зеленському вірш Артура», – каже Артур Дронь. – Ми скептично до цього поставилися, але включили трансляцію. Дійсно, вона його згадала.
Вже наступного дня цю новину розповсюдили. Каже, це була приємна історія і ще одне підтвердження того, що все таки література – вона важить.
Мені хотілося б, аби ця книжка була з тих речей, які будуть витвережувати та повертати до реальності, – говорить Артур Дронь. – Це є нелегко й боляче, але то треба робити. Треба нагадувати собі, яке зараз є життя. Хоч книга ніби про смерть, але вона пояснює про життя, ціну цього життя.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.