Четвертий рік щонеділі у багатьох містах України відбуваються акції-нагадування про полонених. У Франківську їх організовує Лілія Гуртовська, яка чекає з російського полону свого чоловіка, бійця «Азову».
Про коханого, організацію акцій і те, що тримає, Лілія розповіла «Репортеру».
Вистояти й вижити
За словами Лілії, її чоловік завжди був свідомим українцем. Розумів, що росія вторгнеться, тож у листопаді 2021 року підписав контракт з «Азовом». Велику війну зустрів у Маріуполі.
Він стояв на першій точці оборони. 28 днів з ним не було зв’язку, – розповідає Лілія Гуртовська. – Мені всі говорили, що чоловік загинув. Але я казала, що такого не може бути. І 28 березня він вийшов на зв’язок. Був поранений. Після того він вже перебував на «Азовсталі». Він дуже сильно переживав за нас. Казав, що буде боротися до останнього, щойно заживе рана і він зможе нормально пересуватися, то піде далі в бій.
Тоді ж у травні 2022 року рідні захисників «Азовсталі» і небайдужі українці вимагали провести операцію «Extraction», що дало б можливість вивезти українських бійців з Маріуполя до третьої країни.
Ми виходили у всіх містах України, вимагали збереження життів наших захисників. Щоб їх або перевели в іншу країну, або дали підкріплення, щоб вони змогли вистояти й вижили, – говорить Лілія.
Проте 17 травня за наказом найвищого командування оборонці Маріуполя вийшли в полон. Оскільки росіяни обіцяли нормальні умови утримання, акції припинилися. Але теракт в Оленівці в ніч на 29 липня 2022 року чітко показав реалії російського полону.
Ми почали знову активно виходити на акції. Кричати, щоб привернути увагу до всіх цих страшних катувань та вбивств, – каже Лілія Гуртовська.
Відтоді акції у Франківську відбуваються щонеділі на різних локаціях. Про місця проведення повідомляють у соцмережах на сторінці «Асоціація родин захисників «Азовсталі»» і в приватній групі «Врятувати Маріуполь» у Telegram.
За словами Лілії, від початку й дотепер на акції приходять 150-200 людей.
Кількість не змінилася, змінилися люди. Деяких полонених обміняли, тож їхні родичі вже не приходять. Долучаються родичі нових військовополонених. І особисто я бачу необхідність цих акцій, тому що люди знаходять на них підтримку та взаєморозуміння. Вони знайомляться, питаються щось одне в одного й це допомагає психологічно, – говорить Лілія.
«Останній день народження, коли ми не разом»
Акції допомагають морально й самій Лілії. Каже, минулого року на благодійному забігу до роковин теракту в Оленівці, вона бігла за свого чоловіка і двох його друзів. А на цьогорічному – лише за коханого, адже обидва його побратими повернулися додому.
Це просто надлюди. Вони прийшли з пекла, але ще мають сили підтримувати нас. У них сталевий дух. Вони просто неймовірні, – говорить Лілія Гуртовська. – Попри все, що з ними там відбувалося, вони повернулися в повній насназі жити далі й продовжувати боротьбу – і за наших хлопців, які досі в полоні, і за нашу країну. Вони навіть на реабілітації, якщо мали змогу, приходили на акції. Вони гордяться своїми рідними та вдячні їм за боротьбу. І оскільки друзів мого чоловіка обміняли, то я дуже сильно сподіваюся, що нарешті Бог мене почує, мій чоловік відчує ту підтримку й нарешті повернеться.
У серпні 2022 року перед днем народження Лілії її чоловікові вдалося передати вітання коханій.
Коли вони були перший рік у полоні, то в нього десь з’явилася можливість наперед мені написати: «Квіточко, вітаю тебе з днем народження. Я надіюся, що це останній день народження, коли ми не разом». Скоро в мене день народження і я четвертий раз буду загадувати одне й те саме бажання, – говорить дружина захисника.
Разом з нею чекає батька їхній син Микола. Чоловік востаннє бачив дитину, коли тому було півтора року. Зараз хлопчику вже п’ять.
Спочатку син реально пам’ятав тата. Тому що він питався, писав йому листи, казав: «Покази тата, покази відео». Потім він почав питатися: «А де тато?». Я казала, що татко захищає нас, що він на війні. Тепер же пішли зовсім іншого типу питання. Бо син уже розуміє, що війна – це там, де смерть, де вбивають. І коли ми, наприклад, проїжджаємо через якусь Алею героїв, я йому розказую, що це герої, бо вони захищали нас. І малий питає: «А наш татко не помре? Він повернеться живим?». Це найгірші питання, бо хочеться, щоб все було доре, але ніколи не можеш сказати з впевненістю, що так і буде, – каже Лілія.
Згадай слово
У неї, як і у всіх, теж бувають моменти вигорання. Бо розуміє, що її рідна людина не має навіть можливості випити води, коли їй хочеться. До того ж, каже, пригнічує те, що люди забувають про війну.
Я розумію, що потрібно жити, але останнім часом бачу, що люди забувають про війну й просто живуть своїм життям. Забувають донатити, забувають вшановувати героїв, забувають виходити на акції. Це дуже сильно впливає на емоційний стан, – розповідає жінка. – Але потім я згадую свого чоловіка, «Азовсталь» і цитату: «Навіть якщо все тріснуло, як кришталь, – згадай одне слово «Азовсталь»». І думаю: «Чому я тут – у вільній країні зі своєю сім’єю, багатьма друзями, родичами, які підтримують, – маю вигорати?». Це дає сили, ми продовжуємо жити та хоч якось виборювати наших рідних.
За її словами, сили боротися за чоловіка вона знаходить і в учасниках акцій. Каже, найбільше розчулює, коли серед них є родичі загиблих військових або звільнені з полону захисники.
Їхні рідні віддали найдорожче – свої життя – за всіх нас. І родичі приходять, підходять до тебе, обіймають. Кажуть, що не все втрачено, у тебе є надія, борись далі. Попри все те, що їм довелося пережити, вони підтримують нас. Це, напевне, найбільше розчулює. Плюс військовополонені, які повернулися. Вони виходять і кажуть про важливість акцій, бо їм вони теж дають силу відновлюватися, – говорить Лілія.
Тому каже, голос кожного – важливий. Якщо ви відчуваєте, що треба прийти, то просто прийдіть. Бо головне у будь-якій справі – почати.
Коли ти приходиш, починаєш, то завжди стає легше. Морально, емоційно, фізично. Просто прийти, постояти, підтримати – це вже дуже багато, – каже Лілія Гуртовська. – На наших акціях завжди є запасні картонки й люди, які скажуть, куди підійти, що зробити.
Голос на акції вона порівнює з допоміжною банкою для великого збору. Людині, яку не знають, навряд чи задонатять. Проте якщо ти відкриєш банку, то твоє оточення допоможе її закрити.
Так само і з голосом про полонених, – говорить Лілія Гуртовська. – Ти покажеш світу, що ти небайдужий, що так потрібно робити. Можливо, інший біля тебе також задумається, підтримає і це потягне великий ланцюжок життя й волі.
Боротися й допомагати
Лілія хоче, щоб акції не лише привертали увагу людей, а й приносили користь військовим. Тому планує організовувати акції разом із зборами.
Наприклад, на благодійному забігу ми зібрали досить немалу суму. І на наших акціях ми деколи проводимо ярмарки біля торгових центрів. Ставимо скриньку. Небайдужі люди приносять свої якісь картини, речі, зроблені власними руками, будь-що, що можна продати за донат. Так ми збираємо немалі суми і не лише привертаємо увагу до військовополонених, а й підтримуємо наших захисників, – розповідає Лілія.
За її словами, думка про те, що чим більше говорять про полонених, тим більше росія відтягуватиме обміни, є неправильною. Бо каже, якщо будемо мовчати, то про наших захисників забудуть. Проте додає, що треба бути обережними у своїх діях.
Не варто викладати у своїх соцмережах особисті дані, інформацію про те, де служив, у якій частині, де зник, з ким був військовий. Тому що він може в полоні представитися зовсім іншою людиною, сказати, що зовсім інше завдання виконував або ще щось. Тож краще утриматися, бо це не принесе жодної користі, а тільки може нашкодити, – говорить Лілія Гуртовська.
За її словами, зараз держава створила хороший механізм щодо пошуків військовополонених і за допомогою краще звертатися до Координаційного штабу.
Авторка: Мирослава Надкернична
Comments are closed.