«Нє, ну це нормально?! – обурювався таксист, азартно змішуючи не дуже літературні вислови з нецензурними. – Ці пішаки – ходити не вміють, повбивав би! А маршрутки? Вони на дорозі просто небезпечні. І нащо було запускати отакезні жовті шафи? Були ж пижики, мерси-спринтери – невеличкі, нікому не заважали. А це жахіття навіть об’їхати неможливо!». Довелось втрутитися: «Просто в «Богданах» місця більше, зручніше їхати. А ви самі давно їздили маршруткою чи ходили пішки?». «Та де там – років 20 уже з-за керма не вилажу». Відповів, помовчав, а потім якось так сумно: «А ви, напевно, праві. Ми одне одного ніколи не зрозуміємо. Ніколи. Таке життє».
Що не кажіть, а порозуміння – велика сила. Але для цього спочатку треба висказати все наболіле. Тож давайте спробуємо уявити собі таку трохи дивну ситуацію, коли за святковим столом, десь у заторі, наприклад, посеред вулиці Січових Стрільців у Франківську, зійшлися водій і пішохід. Сіли й заговорили…
«Про п’яних придурків я вже не кажу, – почав шофер. – Але жінка, яка лізе на червоний прямо під колеса біля універмагу «Прикарпаття», капюшон накинула, сигналу не чує, а тебе не бачить принципово – то де таке може бути? Нічого не бояться. А бабці ще й сваряться, кулаками махають».
«Та буває, – зітхнув пішохід. – А чого ваші на зебрах не пропускають? Ну добре, не всі. От переходиш на Лепкого, біля паспортного столу, ближній зупиняється, а той, що справа, пролітає, як навіжений. Ідеш і боїшся. До речі, автобуси чи тролейбуси взагалі нас зневажають: вони великі, в них робота, їм нема коли».
«Я тобі скажу, тут теж треба думати – кому легше зупинитись. Фізику вчив, про гальмівний шлях щось чув, швидкість, вага, розумієш? – завівся водій. – А тим більше взимку. Ото стоїть якийсь бахур біля переходу на Василіянок, з подружкою патякає, а потім – па-па, стрибнув, і вже перед капотом. Може, мені про всяк випадок зупинитись, попитати – чи, бува, не плануєте переходити, шановний? Смішно тобі. А ще уяви, коли між припаркованими машинами раптом вилазить дитяча коляска, а за нею молода мама з мобільником біля вуха. Сама говорить, а дитину пхає під колеса. То вона має розум?».
«Справді, в такому разі, напевно, і клякнути можна, – погоджується пішохід. – Але ти скажи, чому біля «Надії» всі машини лізуть на перехід і стоять, як на старті? Зелений загориться, півдороги перейдеш, а далі між ними. Якщо автобус стане, то і світлофору не видно. А якось бачив, школяр там на зелене до кінця перейти не встиг, то водій із вікна висунувся і кричав на нього страшно. Це як? Мало того, що він повинен був дозволити закінчити рух, але ж дитина…».
«Дурнів вистачає всюди, – цього разу не сперечається водій. – Я тобі скажу, на зебру нормальний шофер не полізе. Та й зі світлофорами жити можна. Я, наприклад, тому мерові, який на початку Грушевського, біля стоматкорпусу, замість двох зебр втулить хоч один світлофор, пам’ятник би поставив, чесно. От, де люди ходять безсовісно! По одному чи по двоє, повільно так, на нас і не дивляться. А ми – чекай, доки всі пропливуть. І бачать же затор, а жоден не пропустить».
«До речі, я там ніколи просто так і не лізу. Або дотуляюся до групи, або трохи чекаю, поки ще підійдуть, – відказує пішохід. – Ти щось про парковки згадував? Тож на Грюнвальдській, біля суду, іноді між автомобілями не протиснешся, рядами стоять – доводиться аж на клумбу лізти. І не тільки там. Або ставлять авто прямо на переході. Дорогу перейдеш, а далі треба шукати місце, як на тротуар потрапити».
«Теж буває. А де паркуватись? – говорить водій. – Ти ж, напевно, ніколи не пробував десь у центрі машину притулити. Повір мені, в нашому Станіславі це дуже непросто. І влада щось із тими паркингами не чухається, лише обіцяють».
«А вас за розмови по мобільному за кермом штрафують? – далі запитує пішохід. – Їде, говорить, нічого не встигає, нікого не бачить. А потім стоять на дорозі, подряпини на крилах роздивляються, а півміста чекає.
Знаєш, я трохи боюся машин, де в салоні музика гримить. Хіба може водій у такому галасі нормально їхати? За таке треба штрафувати як за перевищення швидкості чи за п’янку».
«Можеш не переживати, нас і так штрафують за все підряд, – зітхнув шофер. – Чому пішоходів за порушення правил не карають? Стоїть собі даішник, навіть нічого тим перехожим не каже, видивляється, з кого б із водіїв злупити. От, на Заході, перебіг дорогу не там, де треба, – плати! А в нас кожен ходить як хоче».
«Може, й треба. Та як з пішого порушника гроші візьмеш? – питає пішохід. – Нема, скаже, й документів немає. Не тягнути ж кожного до відділку? Тут треба щось ґрунтовно міняти, інакше не вийде».
На цьому наші співрозмовники майже порозумілись. Але тут прийшов даішник і всіх розігнав. Добре, хоч без штрафу обійшлося…
