Михайло Курій із приміського села Чукалівка – власник невеликої автомайстерні. Коли почалася війна на Донбасі, чоловік не зміг просто займатися власним бізнесом, а почав ще й рихтувати автомобілі для бійців АТО. Крутити гайки він навчився ще від діда.
На подвір’ї, де розташована автомайстерня, одразу чуємо доволі голосну розмову: «Чого ця машина ще тут стоїть? Де вона має бути? Ану бігом прибрали і відігнали її». Це Михайло Курій спілкується зі своїми помічниками.
Питаємо у хлопців: «Часто так свариться?». «Та постійно, – сміється його син Іван. – Переважно ми самі винні, але деколи кричить для профілактики. У нього всюди має бути порядок».
Кожен автомобіль треба якомога швидше поставити на колеса. Транспорт ремонтують і той, що після бою, і той, що волонтери придбали для армії за кордоном. Кожне авто – то ціла історія.
«Усе почалось, мабуть, з Майдану. Саме тоді прийшло якесь переосмислення того, для чого ми живемо і що хочемо поміняти, – згадує пан Михайло. – А з виникненням АТО ситуація стала просто плачевною. Я розумів, що треба допомагати, але не знав як».
Так сталося, що знайомий Курія – Сергій Василюк – вирішив віддати бійцям старенький Range Rover. Через волонтерів зв’язалися з батальйоном «Айдар», а там якраз була конче потрібна машина для патрулювання міста. Та перед відправкою авто ще вирішили бронювати.
«Ми не знали, який метал потрібний для бронювання, інформації тоді не було зовсім, – розповідає Михайло Курій. – Тому взяли кілька видів сталі, відшукали снайперську гвинтівку та бронебійні кулі і поїхали тестувати цей метал на полігон. Тоді найкраще себе зарекомендувала сталь 65Г».
Однак з’ясувалося, що цей метал не так вже й легко знайти. Зрештою, залишки ще з часів СРСР відшукали на складі на вулиці Макухи в Івано-Франківську. Та й сама сталь виявилася не з дешевих. Аби забронювати одне авто, треба понад тисячу доларів. Гроші збирали всім селом. Знайомі підприємці допомагали автозапчастинами.
«Різати та зварювати метал помагав Іван Тимчишин із Березівки, в нього для цього була відповідна техніка. Звісно, помагали й інші хлопці. Люди на початках були дуже згуртовані, – каже Курій. – Та головне, що наша робота дала результат. Ця машина врятувала життя кільком айдарівцям. Коли вони патрулювали місто, по них почали лупити з 12-го калібру. Всі лишилися живі».
Після була ще Mitsubishi Pajero, яку військовим передала діаспора з Франції. Її готували для 128 окремої гірсько-піхотної бригади.
«З цією машиною була трохи інша ситуація. Бо ж якщо автомобіль їде на передок, то бронювати його не має сенсу. Метал додає приблизно 1,3 тонни ваги, а щоб їздити по полю, вона має бути легенькою. Тому ми робили все, аби максимально її облегшити», – розповідає Михайло Курій.
А от машини для «Госпітальєрів» у майстерні бронювали частково – лише там, де мали лежати поранені.
«Якщо чесно, я вже й не можу порахувати, скільки машин нам довелося зробити, – говорить пан Михайло. – Були й такі, що лише заїжджали на станцію, ми їх поправляли, і вони їхали далі. Інколи доводилося переробляти повністю – залежно від того, куди відправляли автомобіль та яке завдання він мав виконати».
Одного разу «Госпітальєри» попросили переобладнати для них Fiat Uno. Це виявилось непросто, адже це авто – ну геть не до війни. Але, як кажуть, немає нічого неможливого.
«Ми її трохи підняли, переробили і нині вона чудово виконує свою роботу. В неї навіть ім’я є – «Аптечка», – сміється Курій. – Її плюс у тому, що вона маленька й не помітна. А ще навіть якщо десь забуксує, то четверо хлопців стануть, витягнуть її та й поїдуть собі далі».
Наразі в автомайстерні пана Михайла працюють над машиною для 10 гірсько-штурмової бригади. Авто поїде на передову разом з бійцями, які зараз на ротації.
«Найприємніше, що хлопці постійно телефонують і дякують за ці машини. А хто буває в наших краях, то стараються заїхати і просто потиснути руку», – розповідає чоловік. І тут же зізнається – не зміг би зробити навіть половини, якби не допомагала дружина.
«Не дурний придумав, що жінка тримає в хаті чотири кути, а чоловік лише один, – сміється він. – Може, цю роботу й не видно, але це величезна підтримка. Вона завжди цікавиться моїми справами, завжди запитує, чим може допомогти».
А допомога й справді потрібна, особливо тепер, коли громада Чукалівки обрала Курія сільським головою.
«Я вважаю, якщо ти хочеш щось поміняти, то маєш стати й поміняти, – говорить пан Михайло. – В мене є таке бажання і, що важливо, є підтримка від людей. Відверто кажучи, односельці самі мене попросили подати свою кандидатуру».
У першу чергу новообраний війт візьметься за благоустрій. Хоче впорядкувати дороги та вулиці, добудувати каналізацію, якнайшвидше розпочати будівництво водогону. Також планує завершити школу-садок, яку почали будувати ще в 1990-х.
«Для нашого села це, мабуть, найболючіше питання, бо дитячого садка в нас ніколи не було, – каже війт. – Зараз хочемо звернутись до архітектора, щоб переробити проект, який є, і хоча б накрити будівлю. Вже в найближчому майбутньому будемо вишукувати кошти на завершення будівництва».
Та попри сільські клопоти, Михайло Курій каже, не закине улюбленої справи й надалі допомагатиме воякам. Адже війна триває і кожен мусить вкладатись у наближення перемоги.
Comments are closed.