Ірландець Джон Стокс уже вісім місяців живе в Івано-Франківську. Він вже багато де побував, пожив у Європі, в США. Тут йому подобається найбільше, бо, каже, люди відкриті, щирі, спонтанні, мають відчуття свободи — як ірландці.
До Джона вирушаємо цілою дружньою делегацією подружок-перекладачок з малюками, а ще печивом до чаю. На такому собі ганку хостелу «Феномен», на зеленому дерев’яному кріслі сидить сивобородий чоловік, безтурботно курить і гріється на сонечку. Він у захваті від гостей, особливо, малюків.
«А хто це такий солоденький прийшов?», — питає Джон, до речі, українською.
Веде в середину, робить чай, розповідає про себе.
Джону 56 років, він народився в Дубліні — столиці Ірландії. Він — музикант, художник і режисер.
До нас його занесла мрія про мандри. Давно хотів подорожувати, а якось два роки тому просто прокинувся і зрозумів, що далі просто мріяти безглуздо. Тому зібрався і поїхав. Автостоп, нові зустрічі, знайомства з різними людьми, спілкування — це те, що йому було потрібно. Компанію йому склала подруга — Ела.
Не так давно Джон з Елою з півроку жили в Данії, біля Копенгагену. Там подобалось, люди хороші, але якісь у своїй зоні комфорту, до якої не пускали, не хотіли відкриватися.
Потім була Польща. У містечку біля Гданська жили кілька місяців. І там не було відчуття комфорту. «Поляки люблять контроль, — пояснює Джон. — Не відчував там свободи. Її бракувало».
І нарешті, вже майже рік Джон Стокс мешкає в Україні — на Прикарпатті. Він із захватом розповідає про гори, гуцулів, бо кілька тижнів жили на Верховинщині, неподалік полонини Скупова. З одними так здружилися, що верховинці просто дали ключі від своєї хати, аби мандрівники пожили в них, поки ті будуть на заробітках у Польщі.
«Там, з Верховини все почало так складатися, що ми опинилися в Івано-Франківську, — посміхається Джон. — Познайомилися з багатьма хорошими людьми і дороги занесли нас сюди надовго. У Франківську дуже гарно, люди гарні. Обожнюю ратушу, стометрівку, площу Шептицького. Спершу винаймав квартиру біля вокзалу, а зараз більше двох місяців живу в хостелі. Тут більше подобається».
«А де Ела?» — запитуємо. Джон сміється. «О-о-о, Ела закохалась у гарного українського хлопця, — говорить він. — Дуже радий за неї. В принципі, ми й шукали їй кавалера і знайшли. Він добрий і красивий. Я щасливий. Собі нікого не шукаю, бо добре так».
У Франківську Джон трохи викладає англійську на курсах, музикує. Каже, дуже любить сісти біля Ратуші та грати на укулейлі. То такий музичний інструмент схожий на маленьку гітару.
«Це дуже цікавий досвід, — пояснює він. — Грати свою музику для людей, дивитись на їхні обличчя, ловити посмішки. А ще гарна нагода познайомитись і знайти друзів. І заробляти можна. Одного разу вийшов, почав просто собі грати і тут хтось дав гроші. Ну, окей!».
Джон ще грає на піаніно. Дуже зрадів, коли говоримо, що потепліє і в місті ставлять вуличні фортепіано. Обіцяє обов’язково пограти.
Зараз він готується до виставки в «Бастіоні», що відбудеться 20 квітня. Там презентуватиме картини, які написав в Ірландії та в Нью-Йорку. В США, до речі, прожив шість років. Також мав там цікавий досвід.
Кожні три місяці Джон має перетинати кордон і може повертатися назад — в Україну. Тому їздить до Польщі на кілька днів, а останній раз був у Румунії.
«Кожен раз, я коли перетинаю кордон в іншу країну, то відчуваю, що сумую за Україною і хочу повернутися назад», — щиро говорить Джон.
За Ірландією він не сумує, каже, вона у нього в серці, а у Франківську почувається, як вдома.
«Українці дуже відкриті, навіть схожі до ірландців цією відкритістю, свободою і спонтанністю, — говорить Джон Стокс. — Ми не вміємо жити за якимось планом. Ще ми живемо серед прекрасної природи. І в нас, і у вас вона неймовірна».
Ще йому дуже подобається те, що українці бережуть традиції. Бо в Ірландії, за його словами, цього вже нема. Звичаї забуті, мова вже не та. Винить у тому уряд Британії й католицьку церкву.
Джон аж прицмокує та перелічує, що подобається з української кухні — голубці, банош, бринза. Каже, знову чекає Різдва, аби поїхати поколядувати десь на Верховинщині. Але спершу ще хай посвяткує наш Великдень.
Comments are closed.