П’ятий батальйон. Час додому

Навколо 5 батальйону територіальної оборони завжди багато шуму. Зараз родичі бійців здійняли черговий галас. Перекрили дорогу на Пасічну в Івано-Франківську та вимагають негайної ротації.

Михайло Підгайний, волонтер, нещодавно повернувся із зони АТО, де провів два дні разом із бійцями 5 батальйону. Що там бачив – розповів «Репортеру».

Дорога в АТО

Михайло показує список речей, які віз хлопцям. Там 21 пункт: ноутбук, бінокль, термос, ліхтарики, лопати, чоботи, берці, щитки на ноги, шапки, майки. Все найнеобхідніше, але по парі-дві, не більше. Грошей було небагато. Хотів зібрати кошти на тепловізор, однак не вийшло. Часу треба було більше, а чекати нема коли. Тому зібрав усе, що вдалося придбати, і вирушив у дорогу.

Поїхав Підгайний на власному авто. З собою ще взяв трьох добровольців та одного бійця батальйону, який повертався з відпустки. По дорозі підсадив ще військового капітана, той теж повертався з дому. Їхали довго. Михайло, каже, встановив власний рекорд за кермом – 28 годин.

«Дороги там жахливі, – розповідає волонтер. – Погнуло колеса, шини позлітали, треба було міняти». Заїхали в Маріуполь. Відремонтували машину й далі в дорогу.

Приїхали вже надвечір. Донеччина. Тельманівський район. Шість кіломет­рів – і вже Росія. Завдання 5 батальйону – стояти на блокпостах, перевіряти машини. Їх тут їздить небагато, здебільшого місцеві.

Об’їхали блокпости, пороздавали хлопцям посилки від рідних. Віддали привезені речі. Поки всіх пооб’їжджали, настала ніч. «У темряві дуже небезпечно їздити, – каже Підгайний, – могли обстріляти, але Бог беріг».

Зранку – «Град»

Блокпости – усе як треба, залізобетонні блоки, мішки з піском. За ними – снайпери, бійці з автоматами, гранатомети. Великий мінус, що нема броньованої техніки. Стоїть один БРДМ, і все.

Заночував Михайло на найдальшому блокпості від кордону з Росією. Ліг у машині серед кукурудзяного поля. Бійці – хто в автобусах, хто в окопах. Автобуси шкільні, ті, на яких батальйон сюди і приїхав.

«Ті автобуси як мішені, – говорить Підгайний, – жовті, їх за кілометри видно. Стоять прямо на блокпостах, маскувальної сітки нема. Вони як вказівники для ворога: ми тут, стріляйте».

Усі прокинулися десь о четвертій ранку. Стояв страшенний шум. Гримів «Град». Стріляли не по них. Снаряди перелітали через блокпост, напевно, цілі у ворогів були інші.

Михайло з машини не виходив. Лише відчинив двері. Біля окопів засвітилися маленькі вогні – чи ліхтарі, чи цигарки. Михайло каже, що під час подібних обстрілів хлопці зберігають спокій, уже звикли. Сорок ракет повилітали десь за хвилину і все стихло. Та не на довго. Через півтори години – знову те саме. І вдень обстрілювали не раз. Тут головне – сховатися й перечекати. Саме через це найбільше невдоволення серед бійців. Кажуть: «Стоїмо тут як гарматне м’ясо. Невідомо, наступного разу знову через нас перелетить чи вже в нас. Як лотерея. «Вони з «Градів» стріляють, а ми тут з автоматами стоїмо…».

Беруть не всіх

Вдень Михайло поїхав разом із бійцями на завдання – оглянути всі блокпости. Спереду КамАЗ, а позаду він, везе майора. Той радить не наїжджати на ями в асфальті. Каже, найманці їх мінують.

На блокпостах роздали бійцям цигарки. Вже поверталися, а тут знову обстріл. Усі повтікали з машин, лише Михайло не знав, що йому робити.

«Я не зрозумів до кінця, що це вже тут, поряд, – каже він. – Вибухи пішли, але чую, що вибухової хвилі нема. Ми були на території якогось заводу, то шибки на вікнах дуже дрижали, але не сипались. Дивлюся, стоїть БМП, то за ним і сховався».

Підгайний їхав до 5 батальйону і як волонтер, і як потенційний боєць. Думав, візьмуть. Не взяли, бо то треба військовий квиток, а він його загубив. Двох з трьох добровольців теж завернули – з тої ж причини. Одного лишили на службі. Там же одягли, взули в те, що й привезли. Дали зброю – боєць готовий.

Щодо екіпірування, то тут проблем немає, каже Михайло Підгайний. Все необхідне є. Годують добре.

Звісно, хлопці вже хочуть додому. Вони там з липня. Однак багато таких, що готові стояти до кінця.

Недалеко – якесь село. Раніше місцеві були негативно настроєні проти наших хлопців. Зараз уже 50 на 50. Дехто з місцевих навіть підгодовує – приносять молоко, яйця.

Михайло Підгайний скоро знову їде до хлопців. Складе список, що бійцям потрібно, і в дорогу. А поки розвозить родичам довідки про те, що їхні сини, чоловіки дійсно служать у зоні АТО. Віддає особисто в руки матері, сестрі чи дружині.

«Це наша невелика перемога, – говорить Михайло. – Тепер рідні бійців 5 батальйону можуть не хвилюватися принаймні за свої права».

Наразі 5 батальйон після обстрілу бойовиками усіх блокпостів відійшов до Запорізької області. Чутки про те, що бійці повертаються додому, ще не підтвердилися. Ми зв’язувалися з Підгайним, а він на постійному зв’язку з батальйоном, то остання інформація станом на сьому вечора 26 серпня така: хлопці розмістилися під Запоріжжям у смт Розівка, чекають подальших розпоряджень від командування.