Кілька моїх добрих знайомих львів’янок, які живуть у Києві, під час спільних зустрічей жартома називають себе дівчатами з галицького П’ємонту. Рівень освіти їхніх друзів дозволяє зрозуміти про що йдеться, однак у столиці це сприймається трохи відсторонено. Вже тільки за своїм історичним статусом. Київ навантажений історичними смислами, однак, видається, творча молодь тут більше думає про майбутнє та як докластися до його формування. Відвідавши Франківськ на минулих вихідних, спитав себе, чи мислить це місто категоріями майбутнього і якщо так, то що тягне його у зворотний бік.
Франківськ упродовж останніх 10 років відігравав для мене роль транзитного пункту дорогою з Києва до Карпат: вокзал – прогулянка містом – кава – бус – гори. Залишатися надовго тут не було сенсу, адже місто можна обійти за годину, посидіти з друзями – ще дві, а очікування побачити Карпати підганяли рухатись далі.
Однак Франківськ потрохи втискався у свідомість завдяки ЗМІ – кілька років тому місто було першим у рейтингу за рівнем комфорту життя, також тут найбільше будували нового житла, а гімназія № 1, яку закінчували друзі, посіла перше місце в топ-50 українських шкіл. У мою пам’ять вперто втискалася інформація, більше пов’язана з розвитком і стандартами життя, ніж з історичною спадщиною, на яку багата Галичина.
Ніхто не здатен забрати у Франківська історію, однак мені цікавіше уявляти його містом майбутнього. Тут багато енергії амбітних людей, наприклад тих, що об’єдналися навколо «Теплого Міста», вони потрохи витісняють покоління «дорослих», які прийшли до влади у 90-ті. Хоч якими б патріотами не були нинішня політична еліта міста та області, нерідко це – стара школа, що вчасно заперечила радянську систему. Вище своєї голови вони стрибнути не здатні.
На щастя, старше покоління не здатне відтворити себе у своїх дітях вже й через відкритість кордонів – багато стандартів життя нині запозичені з західних країн. Досвід подорожей і життя за кордоном лікує комплекси провінційності, властиві мешканцям не лише Франківська, але й більшості міст Західної України. Адже до Другої світової вони були населені переважно поляками та євреями, а тому запрограмовані на вияви провінційності нових жителів, що приїхали з сільської місцевості. Ще й досі ці вияви помітні у несмаку дизайну окремих магазинів, гігантоманії заміських будинків чи купівлі позашляховиків навіть для умов міста.
Сьогодні перед Франківськом стоїть важлива задача – не загубитися на карті України, більше того – виділитися своїми інноваціями в якості життя, стандартів обслуговування, відкритості до чужого, вмінням привабити нових людей та омолодити менеджерську команду міста. Під боком є нібито конкуруючий Львів, однак це радше місто-побратим, яке має поєднати себе та Франківськ амбіційністю щодо решти України. Так, у Франківську наразі немає свого Садового. Той довів, що патріотичність і турбота про соцзахист – уже не головні риси сучасних міських менеджерів, що потрібне бачення майбутнього: як місто виглядатиме за 10-15 років, якими є його цілі і як це відповідатиме реаліям глобального відкритого світу.
У Франківська є всі шанси на успіх – тут діють громадські ініціативи, які об’єднують бізнес з його інноваціями, громадських лідерів з іноземним досвідом та управлінців. Від лобіювання велодоріжок і невеликих стартапів до волонтерських груп допомоги переселенцям – десятки лідерів роблять Франківськ теплішим і більш відкритим до світу. На цьому етапі головне – не заважати їм.
Віталій Мороз, медіаексперт, стипендіат Програми імені Фулбрайта
