Тридцять років тому, у далекому жовтні 1990, у Києві на площі Жовтневої революції студенти розбили намети та оголосили політичне голодування. Вони висунули чимало політичних вимог, які коротко можна було сформулювати так: «Не хочемо жити в СРСР!».
Згодом ці події отримали в історії назву «Революція на граніті». Кажуть, саме з неї виросла незалежність України. Голодували тоді у Києві і студенти з Івано-Франківська. Тож як це було – з перших уст, пише Репортер.
Олег Наворенський:
У серпні 1990 року в Білому Борі у Польщі відбувався конгрес української молоді, де я представляв Студентське Братство нашого міста. Від львівського Братства був Маркіян Іващишин. Ми тоді обговорювали з ним різні акції, і він повідомив, що у жовтні планується голодування.
30 вересня до Києва виїжджали автобуси на акції національно‑демократичних сил, і я поїхав з ними, підбивши по дорозі кількох друзів.
Ввечері, 1 жовтня, у Києві, на нараду зібралися, здається, 168 чоловік. Були розписані ролі, зони відповідальності, створена координаційна рада. А вже вранці ми пішли на площу – хто мав, то витягнув плакати, решту малювали. Наш був із написом: «Їсти не будемо, пити не будемо, доки не вийдемо із Союзу ми!». Забігала міліція, підтягнулося їх керівництво. Вмовляли розійтися по‑доброму.
Намети розклали вже ближче до вечора. Міліція хоч і погрожувала, але нічого так і не зробила.
Першу ніч провели у спальниках, а намети стояли на граніті. Я тоді сильно застудився. Вже потім у нас з’явилися розкладачки, матраци. Пригадую, в одну із перших ночей прийшли двоє дівчат, пропонували «зігріти» голодуючих. Їх попросили покинути табір. Думаю, це була провокація. Були й інші – одна жіночка із криком «Бідні, голодні, я вас нагодую» кидала у нас пиріжки.
Ще під час голодування у мене загострився нюх і слух. Пригадую картину: перед загорожею стоїть жінка і кусає велике жовто-зелене яблуко, а я чую його запах, бачу як із нього бризкає сік. Відтоді я великий прихильник саме таких яблук.
 |
Десь на другий-третій день нам організували медогляди. Вони мали подвійну мету – з одного боку, медики дбали про наше здоров’я, з іншого – ми здавали кров на вміст цукру, і це було підтвердженням того, що ми дійсно голодуємо. Виявили, що у мене сильно впав рівень цукру, лікарі порекомендували припинити голодування.
Додому я приїхав київським поїздом опівдні. І хоча батьки не знали про моє повернення, на вокзалі чекав тато.
А вже у Франківську вирішили піднімати народ. Пам’ятаю, зробили плакат: «У Києві голодування, у Львові страйк, у Франківську лад і спокій». Він висів у головному корпусі інституту нафти і газу. А одного дня група геологів заблокувала вхід у цей корпус, і з цього почався страйк. Революція на граніті
Олег Головецький:
Як сьогодні пам’ятаю – було 30 вересня, а на дошці біля центрального входу інституту нафти і газу висіло оголошення. Мовляв, 2 жовтня біля Верховної Ради має відбутися мітинг, і студентів, які поїдуть, звільняють від пар. Думаю, чому б ні? Підбив на це ще свого друга Любомира Валька. Революція на граніті
Їхали з нами ще Олег Наворенський, він був від Студентського Братства, і Володимир Калин – від Спілки української незалежної молоді. Вже у Києві, ввечері, у червоному корпусі університету відбулася нарада, де якраз і обговорювалася акція з голодуванням. До нас підійшов Олесь Доній і каже: «Хлопці, треба буде посидіти там, бо нас міліція може бити».
Тож о десятій ранку, 2 жовтня, ми всі вискочили на Жовтневу площу. Того першого дня було найстрашніше. Але ми були в такому захопленні, що вирішили залишитися.
 |
Голодувати було не важко. Певно, ситі були тим адреналіном. Хоча пам’ятаю, що мені сниться, як я їм картоплю з курячою ніжкою, і тут думка: «Хлопці голодують, а я їм». Відкриваю око, дивлюся – намет, Калин спить з одного боку, Валько – з іншого. Полегшало – то був лиш сон.
Ще один яскравий момент – 7 жовтня відбувалася демонстрація. Сидимо ми з тими пов’язками на голові, йдуть ветерани і кричать: «Голодуй, голодуй, морда велика, ще поголодуєш».
До нас підходили різні люди: і звичайні кияни, і відомі діячі. Наприклад, додому ми поверталися за кошт депутата Степана Волковецького. Він підійшов запитати, чи є у нас якісь труднощі. Ми відповіли, що час уже б додому вертатися, на пари сходити. Згодом він приніс нам квитки на поїзд. Ми хотіли віддати гроші, а він сказав: «Грошей не треба, депутатська зарплата більша, ніж студентська стипендія».
Любомир Валько:
Знаєте, страху тоді не було. Певно, це треба робити саме у молодості, коли немає ані сім`ї, ані дітей. Ми справді готові були віддати життя. Відчуття свободи просто п’янило. А те, що відбувалося у наступні дні, ніхто й уявити не міг. До нас підходили люди, підтримували, приєднувалися. Хоча були й такі, що сипали образами. Досі пам’ятаю – приносили хліб, кидали булками, батонами, «нате, жеріть!». Були й такі. Той хліб збирала наша служба безпеки. Пригадую: сниться мені, що я добрався до буханки і відкусив шматок. І мені здається, що зараз хтось побачить, мене виженуть з голодування. Від того жаху я прокинувся.
Ще веселий нюанс – у нас з собою була пляшка горілки, вона весь час стояла у наметі, але ми її так і не випили.
Ті події радикально змінили моє життя. На голодуванні я зустрів дівчину, яка згодом стала моєю дружиною. Вже 20 років живу у Києві, зараз працюю в іноземній компанії. У всіх акціях, які відбуваються у столиці, беру участь. Те почуття патріотизму лишилося назавжди.
 |
