Франківець Анатолій Жиганов у військкомат за повісткою пішов сам. Мінометник 93-ї окремої механізованої Харківської бригади майже рік прослужив на передовій. Чотири місяці тому його важко поранили в селищі Опитному – чоловікові знесло чи не півголови. Нині Анатолій намагається звикнути до мирного життя. Через травму багато чого не пам’ятає, а те, що дуже хоче забути, – не може.
У дверях своєї квартири «Репортер» зустрічає невисокий бородань з добрими, але страшенно втомленими очима – це 43-річний Анатолій Жиганов.
Здається, що спілкується через силу. Кожне слово вимовляє з довгими паузами. Місяць тому йому зробили чергову операцію у Львівському шпиталі – вставили в череп пластину. Крізь відросле волосся видно величезний шрам на півголови. Операція пройшла успішно, пластина прижилася, але коли міняється погода, особливо зараз, то відчуває нестерпні головні болі. Ще три осколки досі сидять у тілі бійця, десь позаду легень. Анатолій розказує, що хірург порадив не забирати, поки не турбують, аби не нашкодити більше. Ті осколки засіли так, що можна зачепити нерви, якщо їх витягати.
За повісткою Анатолій пішов сам. Матері та дружині навіть не признавався. «Треба ж комусь воювати, – каже він. – Усі вдома сидіти не можуть? І я не міг. Як будемо всі висиджувати, то толку не буде».
На початку березня минулого року він відправився на навчання у Десну, а далі, після двох місяців тренувань – на Донбас, в АТО. Став мінометником 93-ї окремої гвардійської мехбригади. Їхній підрозділ базувався на самому «передку» – селище Опитне Донецької області, а потім у селі Водяне на Луганщині.
«В Опитному практично все розбомблене, – згадує Анатолій. – Ми жили у школі. Пару місцевих лишилося в селищі, то переважно пенсіонери, яким нема куди їхати. Ми їм помагали, підгодовували трохи. Тим людям просто байдуже, хто прийде – чи Росія, чи Україна. Не було з ким говорити, переконувати».
Каже, волонтери до них не доїздили, бо то самий перед. Лишали допомогу у Водяному, а звідти бійці вже забирали самі. Вистачало всього, хіба крім сигарет.
«Гроші є, а купити ніде, – говорить Анатолій. – Найближчий магазин – за дві години їзди, у Красноармійську. Скидалися і затарювалися сигаретами, інколи місцевим передавали, аби купили».
Анатолій Жиганов у львівському шпиталі з нейрохірургом вищої категорії Ростиславом Іваником. Це ще до операції (Фото Анни Шевченко)
Служив він переважно з бійцями із східних областей. Ті жартома називали його бандерівцем. Ще мав позивний Жиган – від прізвища.
Про побратимів боєць багато не говорить.
«Ми віталися, їли, спали разом, – каже Анатолій. – Аби щось більше дізнатись чи про себе розказувати, такого в нас не було. Може тому, що так легше. Є один побратим із позивним Шарамига, от у понеділок дзвонив. І завжди перше питання: «Поповниш рахунок?». Поповняю, бо знаю, що там ніде, а дуже треба».
У відпустці чоловік не був жодного разу, відколи був в АТО, а дали якраз за тиждень перед пораненням. Не встиг поїхати…
Тоді Опитне накрили «градами», двоє бійців загинули, та ще двоє отримали поранення. Найважчим був саме Анатолій – осколки від снаряду потрапили у спину, розсікло півчерепа.
Зізнається, що тої ночі було дуже страшно, більше, ніж за весь час на війні. Далі, ніби крізь зуби, каже, що найдовшу відпустку провів по госпіталях – у Красноармійську, Дніпропетровську, Києві та Львові.
Зараз Анатолій Жиганов готується до реабілітації, але спершу має поїхати в частину у Красноармійськ та оформити там усі потрібні документи, пройти комісію.
Після поранення він багато чого не пам’ятає, якихось деталей. А те, що дуже хоче забути, – не може. Часто сниться війна.
«Нерідко дзвонить мама загиблого побратима, – уривчастими фразами говорить Анатолій. – Хоче знати, як загинув її син. А що я їй розкажу? Як я їй це буду казати? Ніч… нічого не видно…ракета прилетіла…вибух. Тоді двоє загинуло».
Чоловік повільно піднімається з дивана та йде за цигарками. Хитається. Йому ще важко ходити навіть по хаті. Буває, виходить на вулицю, найдальше – в магазин.
Анатолій добряче затягується цигаркою. Каже, все одно ні про що не шкодує.
