У понеділок, 21 січня, минуло рівно 35 років від самоспалення на Чернечій горі у Каневі Олекси Гірника. Людина-свічка, людина-герой. А яким він був у житті?
О третій ночі Олекса піднявся на Чернечу гору під Каневом, до могили Тараса Шевченка. Порозкидав понад тисячу листівок, які написав від руки. Дослівно: «Протест проти російської окупації на Україні! Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! (Радянська, та не російська!) Україна для українців! З приводу 60-річчя проголошення самостійності України Центральною Радою 22 січня 1918 року — 22 січня 1978 на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі».
Родина Гірників. Олекса з дружиною Кароліною та синами Маркіяном і Євгеном
Після цього Гірник облився бензином і черкнув запальничкою. Свій задум він виконав на день швидше, ніж планував. Це все, що нині відомо про ту його ніч.
Рушник, земля та полум’я
«Ніхто не знав про його задум, бо інакше б не дозволили, — каже молодший син Олекси, народний депутат п’ятого скликання Євген Гірник. — Він не дуже ділився своїми поглядами. На той час вони були в нього досить радикальні. Батько від самого початку вірив і знав, що Україна буде незалежною, що цей режим повалиться і постане справедливість».
З паном Євгеном вдалося поспілкуватися дуже коротко, по телефону. Він якраз з родиною їхав до Канева. Каже, щороку туди приїздять. «Зараз уже понад 10 років там відправляють панахиду, приїздять делегації з різних міст, ставлять квіти, — розповідає він. — Лише п’ять років тому вдалося поставити пам’ятний знак, після проголошення батька Героєм України. Перший поставили у 1993 році, але через місяць він зник. Не знаю, чи хтось думав, що це буде заважати пам’яті Шевченка. Не розумію мотивації. Після того, років зо п’ять, крім калини, там нічого не було. Потім місцевий краєзнавець Михайло Іщенко поставив табличку, яку тримали у музеї. Зараз уже є пам’ятник — вишитий рушник, на ньому чорна українська земля, а звідти виривається полум’я і згорає терновий вінець».
Батько знав напам’ять всього Шевченка та міг безперестанку його цитувати, каже Гірник. «Дуже йому подобалась «Розрита могила», — пригадує він. — Цього вірша навчив і мене. Коли я був у четвертому класі, читав його на конкурсі. Потім вчителька просила, аби такого більше не читав. Тоді я вперше зустрівся із забороною у радянській системі. Також батько дуже любив грати в шахи».
Богородчани пам’ятають
У цьому райцентрі є багато місць, які нагадують про Олексу Гірника. Одна з центральних вулиць названа його ім’ям. На ній стоїть і батьківська хата із пам’ятним знаком. Але зараз там живуть зовсім чужі люди.
У 1997 році іменем Олекси Гірника назвали Богородчанську школу № 1. Тут обладнали окремий куток його пам’яті. Ним завідує вчителька-пенсіонерка Ольга Пархуць.
«З 1993 року богородчанці постійно сходили на Чернечу гору, — розповідає жінка. — У січні 1994 році у Каневі була і я разом з учнями. Приїхала звідти і створила цей куток. Ще на горі один чоловік дав дітям лист, написаний від руки, той самий, що писав Гірник. Як виявилося, то був колишній кагебіст. Ми з дітьми постійно шукали і збирали матеріали, ходили до ровесників Олекси, родичів, друзів, записували їхні спогади. На жаль, більшості з них вже нема серед живих».
Зі спогадів…
Розалія Гірник, сусідка: «Ми з ним жили на одній вулиці Похівській. Він добре вчився у школі, був слухняний. Вчилися у польській школі, де був лише один урок української мови. Це Олексу дуже обурювало. Потім він пішов вчитися до Станіслава, в українську гімназію. Коли приїздив, то збирав молодь з вулиці у гаю, де розповідав про українських князів, козаків, січових стрільців, вчив патріотичних пісень».
Куток пам’яті про Олексу Гірника у Богородчанській школі № 1
Федір Поворозник, друг: «Він належав до найвідданішої когорти українських націоналістів. Провідною у його житті була заповідь з Декалогу: «Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї». Коли Олекса сидів у тюрмі, ми таємно збиралися та згадували його повчання».
Василь Бойко, сусід: «Це був чоловік рідкісної доброти. Гірник був великий трудяга: сад посадив, ставок викопав, бджіл розводив, голубів. За роботою завжди цитував Шевченка. Часто ми вели розмову про людей, які заради слави і грошей забувають про все українське. Дуже обурювався виступом Володимира Щербицького на 60-річчя СРСР, бо говорив російською, а сам українець».
Володимир Сем’янів, двоюрідний брат дружини Олекси Кароліни: «Олекса вмів розважливо, серйозно та вдумливо розказувати про політичні події. Весь час говорив: «Хай там що, а Україна буде!».
Зіновій Вірстюк, сусід: «Я був десятилітнім хлопцем. Ми жили на одній вулиці. Коли Олекса приїжджав додому, то мені було цікаве все, що він розказував. Розповіді про Шевченка, «Пласт», «Сокіл», «Луг». Він учив нас марширувати, проводив різні спортивні змагання, пропагував здоровий спосіб життя. Коли Олекса спалився, багато богородчанців поїхали на похорон до Калуша. А потім їх викликали у КГБ».
…
Після смерті Олекси Гірника, рідні знайшли листівки та прощальний лист до дружини:«Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест — то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест — то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець».
Вічна йому пам’ять!
Довідка:
Олекса Гірник народився 28 березня в 1912 році. 25 березня 1937 року за висловлювання проти польської влади та заклики до незалежності України був засуджений до п’яти років в’язниці. У 1939 році втік із в’язниці під час німецького вторгнення в Польщу. 17 вересня цього ж року у Станіславі на вокзалі Олекса побачив, як енкаведисти з собаками заганяють людей у товарні вагони на висилку. Кинувся на їх захист, був заарештований і засуджений на вісім років таборів. Покарання відбував у Норильську та Магадані. 1948 року повернувся до Калуша.
Одружився з Кароліною Петраш, яка теж була в засланні. У 1950 році народився син Маркіян, у 1954 році — Євген.
Comments are closed.