У коломийському селі Ліски, на Циганському горбі, живе поет Ярослав Ясінський. У суботу, 4 вересня, він збирає в себе літераторів – українських і закордонних, відомих і не дуже, прихильників класики та неформалів.
Цьогоріч зустріч поетів відбудеться втретє, до того вони збиралися «на горбі» 1999‑го та 2000 року. Нинішнє свято Ярослав Ясінський приурочив до відкриття пам’ятника трьом просвітителям, які жили у Лісках: Миколі Цісику (батьку знаменитої Квітки), Онисиму Кочію та Івану Ісаїву.
У селі його називають, як каже сам Ясінський, «пустим» ґаздою. Бо не має корови й не дуже переймається господаркою. Все щось там собі філософствує, придумує, пише. Та ще й пам’ятник спорудив власним коштом.
«Один сусід мені каже: Славко, Україна пропадає. Янукович її загубить! – говорить Ярослав. – Аж тут заходить розмова про пам’ятник. І починається: І нащо воно тобі? Тепер кожен повинен дбати про себе. Аби жити. А ти щось таке робиш… А і справді, навіщо? Є такі диваки, може наївні, які хочуть зробити добру справу. Той же Микола Цісик. Його заарештували і знищили за те, що він був прекрасною людиною, дбав про Україну, про людей. І ми маємо оживити пам’ять про нього. Для себе, для молоді».
Свого часу Ярослав Ясінський поміняв купу професій. Називає себе непостійним і каже, що регулярно змінював шкіру. Його приваблювала драматургія, він писав п’єси, захоплювався театром і працював у ньому. Вчився філології та музиці, викладав їх. Співав у відомих колективах, грав на баяні, який любить і досі. Осилив англійську мову – викладав і її. Потім скуштував нелегкого заробітчанського хліба – працював на будові в Чехії, після чого написав про це книгу «Кураї».
«Я почав писати від 14 років, – каже Ясінський. – А відчув, що воно справжнє, вже десь років під тридцять. Тоді в мене вийшла перша книжка – «Синя злива». До того часу, напевно, це не було серйозно – так, бавився».
 |
Його «горб» суттєво відрізняється від навколишніх господарських садиб якимось продуманим мистецьким безладом. Поряд із домом, який Ясінський збудував у 1990 році, стоїть столітня дерев’яна сільська школа. Її він збирається відновити. Між будинком і школою – старі граби. Посеред саду, на невеличкій галявині розставлені залишки колон з якогось панського фільварку. У цьому «амфітеатрі» трохи пахне латиною, яку поет час від часу використовує у своїх віршах. Каже, що там є все, бо з часів Давнього Риму людство майже нічого нового не придумало…
Загалом відчуття від Циганського горба дуже нагадує враження від неспішної розмови з його власником. Спочатку трохи дивно, потім – цікаво, далі – дуже цікаво й затишно. І зрештою, виникає бажання залишитися тут на довше – слухати, думати, говорити.
І не вийшло з мене поета,
шкільний сад запустив, наче ліс,
на горищі старому бомбетль,
переточений шашелем кріс.
Місяць випив задуми з криниці,
де вишневого мулу розвід,
обтрясли серед ночі куниці,
два горіхи в тугий околіт.
В лісі ходять зелені кобили,
віршарує черешня гільце.
Мене турки колись охристили,
і дзвіниця розкаже про це.
А художник прославить портретом,
що у Римі прикупить синьйор.
Самогонки настарчу поетам,
а поеткам – церковний «Кагор».
(Орфографія збережена)
Так пише Ясінський у поетичній збірці «Коливо». Це – його світ. Він сам його збудував і почувається там органічно. А також – приймає друзів.
Comments are closed.