Цей кадр зроблений в 1954 році на шосе між Драгомирчанами й Лисцем. На ньому — гвардії червоний козак Петро Лозовий, 1915 року народження, учасник Великої Вітчизняної війни. Звання він придумав не сам собі — у Червоній армії були й козачі частини. Добрий він був чоловік, але нині мова не про нього — про дорогу.
Така бруківка починалася від ратуші й вела до Богородчан
До будови шосейних доріг на Прикарпатті Австрія приступила після затвердження генерального плану у 1815 році. Особливо вважливі шляхи мостилися базальтом, дуже витривалим матеріалом, який і бачимо на знімку. Десь на початку 1980-х радянська влада поверх нього поклала асфальт.
Така бруківка починалася від івано-франківської ратуші та вела до Богородчан. Від нинішнього міського озера до виїзду з Лисця вона була прямою, як струна. Транспорт тоді ходив рідко, особливо у пізні години, тому з Лисця навіть можна було бачити фари автобуса, що тільки виїжджав зі Станіслава. Ця дорога витримала і танки багатьох країн, і масовий вивіз лісу «студебекерами» у повоєнні роки. Померли тільки липи, якими було обсаджено дорогу, — від старості. Хоч у тривожні повоєнні роки все, що росло біля дороги, вирубувалося для безпеки перевезень — надто частими були обстріли з засідок.
Десь у тих же 1950-х облавтодор дістав вказівку обсаджувати дороги снігозатримуючими лісосмугами. Сьогодні від них лишилися жалюгідні рештки, зате «квітучим» є результат їх відсутності. Ті, хто ночував цієї зими у кабінах на доброму морозі, зрозуміють, про що йдеться.
А тоді служба експлуатації автодоріг носила погони — для кращої дисципліни. Отже, отримавши таку вказівку, начальник 887-го дорожньо-експлуатаційного управління Укравтошосдору товариш Фрідман задумався, де б знайти пристойного агронома з досвідом лісопосадки. Згадали про викладача садівничої школи у Заліщиках пана Верижака. Його знайшли у Городенці, до того він уже «відсидів» — просто так, аби знав. Тут же агроному Верижаку на південній околиці Городенки виділили землю та підлеглих — для закладання шкілки (розсадника чи питомника). Вирощені саджанці у певному порядку садили обабіч доріг. Золотиста смородина берегла шосе від вітрів біля поверхні землі, золотистий клен та береза затримували сніг вище. Через певний час дороги на Городенку й Нижнів були захищені від заметів. Між лісопосадкою та придорожньою канавою залишалася смужка землі метрів зо п’ять — власне для снігу. З дозволу начальства дорожні робітники місцями розорювали її та садили рядків зо шість картоплі чи кукурудзи.
Такий же розсадник був і поряд із місцем, де зроблене це фото. Заклав його немолодий тоді чоловік із Драгомирчан, прізвище якого, на жаль, згубилося в роках. При виході на пенсію озеленювачі доріг мали пільгу — їм залишали 50 арів землі, не звичні 25. Переважно ці трудяги закладали собі тут на старість хто сад, хто пасіку, а хто — той же розсадник. Те саме зробили і два агрономи: тільки в Городенці родина Верижака ще деякий час з ділянки користала, а в Лисці сад викорчували, ділянку протизаконно заорали, при цьому скривдивши старшу людину — теж просто так, аби знав…
Comments are closed.