А розтягнулися вони у мене на цілий місяць. Тому зараз залишилися гігабайти фотографій та море вражень. Останні поки що не викладаються в якусь цілісну картину. Можливо, ніколи і не складуться, настільки велике те місто і різні у ньому люди. Тож постараюся розказати хоча б те, що врізалося у пам’ять найбільше.
Початок усіх маршрутів
Як це бути у Римі і не побачити Папи Римського! Тому гайда до Ватикану, а точніше до його головної пьяцци (площі) — Сан-П’єтро та однойменної базиліки. На жаль, самого Папу не бачили, зате нафотографувалися на фоні віконечка, з якого він виступає.
На пьяцца Сан-П’єтро завжди людно, але туристи чемні — черги дотримуються
Складалося враження, що всі туристи Італії зібралися на цій величезній пьяцци. Багацько їх просто сидить збоку у тіні колон — відпочивають, їдять піцу чи паніно (канапки), перемовляються, якась жіночка навіть перевдягає дитину. На самій площі чи не кожен другий позує перед фотоапаратом. А збоку, закручуючись у змійку, формується черга з охочих потрапити у саму базиліку.
Аби зайти всередину, треба минути два пропускних пункти. Ніякої зброї та непристойного вигляду. З непокритими плечима, у короткій спідниці чи шортах — ніхто вас у базиліку не пустить.
Всередині можна ходити скільки заманеться. Вичитані з путівника історії капел, скульптур, папських гробниць дуже швидко перемішуються у голові. Майже всюди для туристів вхід вільний, як і для їхніх фотокамер. Складається враження, що ти не у церкві, а просто в музеї. Таблички, які забороняли знимкувати, висіли тільки біля двох капел — однієї з гробницею Івана Павла ІІ та капели Святих Таїнств. Тут лиш схилені у молитві голови. Врешті відчуваєш, що ти у храмі.
Усі церкви Рима не обійти, а тим більше не описати, але якась близька до серця була базиліка Санта Марія Маждоре. Як і решту храмів, вона переповнена шедеврами та туристами. Але тільки тут знайшли напис на сповідальниці, який казав, що священик розуміє українську. З однієї бокової капели зачули літургію нашою мовою. Заглянули — правив молоденький священик, на лавках сиділо зо три десятки жіночок. Було 19 серпня, Спаса. Жінки якраз виймали з сумок по кілька яблук. І дивлячись на одинокі яблука, чомусь хотілося плакати.
Галопом по музеях
Інакше похід визначними місцями Риму назвати доволі складно.
Ватиканські музеї — це цілий величезний комплекс, де зберігають колекції, що їх протягом століть збирали Папи. Вхід туди — 15 євро. Аби все роздивитися і кількох днів мало. Принаймні, за чотири години встигли хіба пробігтися тими всіма залами. У цих музеях є все: від античних статуй та єгипетських мумій до творів сучасного мистецтва. Останній зал — Сикстинська капела. Майже ніякого убранства, тільки маленький вівтар, за яким на всю стіну розпис Мікеланджело Страшний суд, та кілька лавок попід стінами, на яких, задерши вверх голови, сидять туристи. Тут не можна фотографувати та голосно розмовляти.
Путівник каже, що до ноги апостола Петра треба припадати устами — тоді сповниться бажання. Не всі тим путівникам вірять
Колізей. За вхід — ще 12 євро. Черга просто величезна. На площі — повно палаток з сувенірами та путівниками. А також гладіаторів, які аж просяться з ними сфотографуватися всіма можливими способами. «Руссо турісто, обліко морале», — кричить один з них. Рим дивує все більше.
Бока деля Веріта або ж «Уста істини». Ще одна родзинка Рима — це антична кругла мармурова плита на портику церкви Санта Марія ін Космедін. Прославилася завдяки фільму «Римські канікули», який зробив відомою і Одрі Хепберн. За легендою, якщо брехун запхає руку в ці уста, то вже не зможе її витягнути. У черзі було чоловік зо 200, якщо не більше. Тест на правдивість пройшли всі як один.
Фонтан де Треві. Вважається найбільшим римським фонтаном, і прославив його фільм Фелліні «Солодке життя». Саме тут купалися Аніта Екберг і Марчелло Масторояні. Та повторити їхній подвиг туристам не дає охорона, раз за разом чути свистки. Потенційних плавців таки не бракує.
Загалом всі пам’ятні місця Рима просто забиті туристами. Місту, звісно, це тільки на руку. Один побічний ефект — сміття. Рим таки брудний.
Нашим не до музеїв
Скільки тими визначними місцями не ходили, але майже ніде не чули української. Багато китайців та японців, трохи рідше чути екскурсії англійською. Не бракує росіян та поляків. А українці? Хіба яка мама, що привезла дитину на канікули, ходить і розказує те, що сама знає. Як пізніше сказала одна наша жіночка, наші сюди приїхали не по музеях ходити, а гроші заробляти.
А от де часто лунає українська, то це на банкарелях. Це такі палатки на вулицях, де продається дешевий одяг, взуття, біжутерія тощо. Хоча тими банкарелями в Італії не гребує ніхто. У той час як модні бутіки стоять майже порожніми.
А ще кожної неділі наші збираються на площах, куди з’їжджають буси з України, — Піраміди (майже у центрі Рима) та Ребібія (на околиці). Стягують сюди з величезними клунками — передають сумки додому. У водіїв можна купити українську газету — по 1 євро, пиво та соняшникове насіння. Тут міняються жіночими романами та детективами. Можна порозпитувати у своїх, чи немає вільної роботи, або ж хто здає кімнату. Та й просто поговорити, пожалітися, кого скільки разів баба за ніч піднімала панталони міняти, та як сеньйора заставляє палаццо вимивати. Чи похвалитися, що дитину на канікули сюди привезла, чи хату вдома закінчила. От це і є їхня радість.
«А додому вертатися думаєте?», — наївне питання, та все ж хотілося його поставити. «А чого?» — єдина відповідь, яку на нього отримала.
Усі до Рима
Заробітчан в Римі дуже багато. Інколи, їдучи в автобусі, пробувала відшукати серед пасажирів італійців — на вигляд один чи двоє, решту странєри (іноземці). Чи не найбільше філіппінців. Наші жінки їх не дуже люблять. А чого їх любити, пояснюють у розмовах, всі кращі роботи позабирали.
Не бракує у Римі і китайців. Ці повідкривали чимало магазинчиків з дешевими товарами. Джинси — по 15 євро, туфлі — по 10, набір білизни — 4 євро. Якість? Хіба скажу, що зроблено в Китаї.
«Все по одному євро», — припрошують продавці сувенірів під стінами ватиканських музеїв
Араби та чорношкірі у Римі переважно торгують на вулицях, на тих самих банкарелях. До речі, чи не усі вони «поліглоти». Як чують українську, то зразу припрошують «бері», «дьошево». Та на цьому знання мови закінчується. Ще продають під музеями на виносних розкладках сувеніри та сумки, останні виключно «фірмові».
Тут кожен крутиться як може.
Про кота і квартиру
Що ж до італійців, то вони про Україну не розпитували. І добре. Вистачило з мене і одного випадку, який стався уже перед самим від’їздом додому.
Старший чоловік при знайомстві похвалився, що чув на роботі новину про Україну. «Одна бабця дізналася, що онук голосував на виборах за вашого президента і переписала хату на кота», — переповів він. Все що змогла видавити у відповідь — це жарт. Бо не знала, якими словами пояснювати те, що нині робиться у нашій країні. І справа зовсім не у мовному бар’єрі.
Comments are closed.