Водії, токарі та слюсарі, судді, викладачі, держслужбовці та міліційні начальники – всі вони були тут однакові та справжні. Бо голі. Протягом 40 років вони разом поєднували приємне з корисним. То була не просто лазня – пропарка, промивка й покращення здоров’я – то був своєрідний клуб.
Півроку тому у кількох десятків літніх іванофранківців забрали їхнє захоплення. Останню міську лазню закрили на ремонт. Недавно відкрили, але прибрали пільгові ціни. Зробили загальну ціну для всіх: 50 гривень за три години. А до цього пенсіонери та інваліди платили 30.
Для пенсіонерів, а більшість із них – чоловіки доволі поважного віку, це стало проблемою. Бо одним тепер просто бракує грошей, а іншим, які мають більшу пенсію, – компанії. Адже якщо не буде старих товаришів, то нема змісту туди ходити.
Михайлові Леничу зараз 70, до лазні він ходив з 15 років. «Спершу в ту, що біля вокзалу, – говорить він. – Потім «переключився» на лазню за «Космосом». Згодом перейшов на Дадугіна (Коновальця), але невдовзі її закрили. Тоді став ходити на Низову».
Багато років підряд колишній полковник міліції (уже 10 років на пенсії) щонеділі з сьомої до одинадцятої ранку ходив паритися. Тут знайшов друзів, згодом усе це перетворилося в якусь певну культуру: всі усіх знали, чекали, потребували.
«Нас було десь 60 чоловіків, – каже 67-річний Євген Ідзьо, колишній заступник директора асфальтного заводу. – І це було для нас місце, де ми могли відвести душу. Як кіно було «З легким паром», що ходили хлопці, святкували, так і ми. Таким чином ще й здоров’я підтримували. Але головне – усі ми були рівні, чи при посадах чи ні, чи старі чи молоді, однакові, тому що голі».
Час від часу самі їздили до лісу заготовляти віники. Звісно, можна було і придбати, але свій – кращий. Здебільшого їздили у Дем’янів Лаз або далі – у ліси вздовж Калуського шосе. Віники робили з молодого дуба, на всю компанію.
Для полегшення спілкування чоловіки ділилися на кілька груп. Говорили про все: розвал СРСР, Незалежність, мріяли про краще життя, про створення цілого оздоровчого комплексу і т. д. Тепер «клуб» закрився.
«Хто туди буде ходити за такі гроші? – говорить Євген Ідзьо. – Якщо ще треба вдома заплатити за газ, світло і т. д.».
Старші люди теж потребують спілкування, каже колишній токар Богдан Славатинський. Вважає, що з ними вчинили нечесно. Сьогодні йому 60, живе сам, навіть помитися, як слід, не може. Каже, забрали єдину можливість.
«У нас була бригада більша, ніж футбольна команда, – пригадує чоловік. – Багато хто вже повмирав. А зараз он який «бєзпрєдєл» твориться! І винна, мабуть, не держава, а ми й наша влада».
До речі, алкоголь вони якщо і вживали, то лише після лазні. Бо запах псував насолоду. Потім, бувало, заходили на пиво з таранькою, іноді пили й міцніше. Усе це в минулому.
«У місті немає жодної лазні для простих людей, – переймається Богдан Славатинський. – Бо я, наприклад, уже не працюю. Тому для мене 50 грн., а ще 15 на пиво й тараньку – дуже дорого. Спробуйте щотижня 65 грн. віддати, якщо пенсія 1300. Раніше було 30 грн. – теж дорого, але якось витягували».
Чоловік переконаний, що влада недооцінює проблему. Каже, багато людей живуть у старих будинках, не мають ванни, а якщо мають, то без гарячої води. Відтак вони зараз у складних умовах: або плати 50 грн., або мийся тільки влітку…
Михайло Ленич переконаний, що ціну можна знизити. Тому недавно він написав листа у громадський антикорупційний комітет, на черзі – скарга до прокурора. Крім того, вони збирають підписи – думають, якщо влада побачить, що їх багато, то допоможе…
За словами заступника керівника фонду міського комунального майна Ігоря Гриненька, у 1990-х в Івано-Франківську були тільки три лазні.
Першу, каже він, приватизували ще у 1991 році. То був оздоровчий комплекс «Бадьорій» на Богдана Хмельницького, 90.
Другу, на Низовій, у 1998-му викупило орендне підприємство «Нептун». «Наш фонд тоді ще навіть не був створений, – говорить Гриненько. – Вони купували її через регіональне відділення фонду держмайна».
А третя – «Освіжувач», що за кінотеатром «Космос», – не продана й донині, стоїть на балансі КП «Водоекотехпром». За словами Гриненька, зараз під цією лазнею відводять земельну ділянку, далі присвоять їй кадастровий номер. Але навіть якщо всі питання вирішать, то навряд чи там буде лазня.
«Вона потребує надзвичайно багато коштів, – підсумовує Ігор Гриненько. – Треба зробити серйозний ремонт, замінити все обладнання. Я маю сумніви, що в міста будуть на це кошти. Бо є більш нагальні потреби, наприклад, дитсадочки. Чи на лазню вистачить коштів – не знаю».
Директор і власник лазні «Нептун» Володимир Махобей говорить, що утримувати лазню – задоволення не з дешевих. Тим більше, що останні 20 років він і так робив значні знижки для пільговиків. Більше, каже, не може. Відтак спробує привчити пенсіонерів до звичних цін. А якщо не вийде, й лазня не зароблятиме, то не виключає, що скоротить робочий графік до двох днів на тиждень.
«Ще за радянської влади я взяв це приміщення, бо воно підлягало закриттю, – говорить підприємець. – Тоді в мене був кооператив. І з тих пір я підтримував цю лазню, тому вона й збереглася одна-єдина в місті та області. Усіх пенсіонерів та інвалідів ми пускали сюди за 50 %, але ніхто мені тої різниці не повертав».
За словами Махобея, йому не вистачає коштів, аби оплатити воду, газ, світло, зарплату й податки. З вересня (після ремонту), щоб бодай трохи зекономити, перейшов на дрова. Але навіть це не дозволяє залишити пільги.
«Якщо я й далі працюватиму за такими цінами, – підсумовує Володимир Махобей, – то доведеться закрити лазню. Тоді в місті будуть тільки сауни, де хлопці приймають на ніч дівчат. Може, туди пенсіонери підуть?».
Comments are closed.