Юний Цезар, Микита зі своє подружкою Алісою, сварлива парочка — Федір та Фея — і ще купка їхніх товаришів по нещастю. Всі вони живуть у Галицькому центрі реабілітації диких тварин. Аби познайомитися та розпитати, як зимується, «Репортер» напросився у гості.
Притравка для собак
З Франківська їхати недалеко, відзнаку «Галич» — направо, кількасот метрів і ми вже біля адміністрації Галицького національного природного парку. Тут і потрібний нам центр. Хоча й наскочили в обідню перерву, нам одразу дають провожатого і відправлять на екскурсію.
Фредді любить руки, але бавити його небезпечно — погано пахне
«Оленя звати Цезар, — розказує Андрій, — маленьке воно, весняне. Приїхало до нас із Львівщини. Саме вийшло до села, худе таке було, видно, оленицю браконьєри вбили. Люди передали нам. Ми шість місяців його молоком вигодовували, на день по 4‑5 літрів купували у людей».
Меншеньке виявилося самцем дикої косулі з далеко не таким гордим іменем — просто Рудик. Його привезли з Галицького району.
В іншому, меншому вольєрі метається щось схоже на кульову блискавку. «То лисиця Аліса, — сміється Андрій, — вона наша перша тваринка, вже шостий рік тут. Дуже шустра. Ще тут є лис Микита, але він десь сховався. Аліса потрапила сюди з Коломийського району. Мисливці розрили норку, було десь 5‑6 лисенят, їх мали використати на притравку мисливських собак. Добрі люди тихцем це лисеня хапнули, а потім віддали нам».
Аліса далі виводить свій дикий танок. Микиту ми так і не добулися, навіть носа не показав.
Поруч — ще один вольєр. На перший погляд, абсолютно порожній. Аж — ні, з дупла у величезному пні світяться очі. Єнот. «Правильно буде єнотовидна собака, — поправляє зоолог. — Взагалі їх батьківщина — Далекий Схід, у 60‑х роках завезли сюди в Україну. І досить непогано вони у нас акліматизувалися».
Мордочка у дуплі виглядає дуже милою, та коли Андрій пробує поштурхати маленькою гілкою, виявилися ще й гострі білі зубки й тихе «р-р-р». Можна зрозуміти, надворі мінусова температура, йде дощ — хто в таку погоду з хати виходить? Тим більше, виявилося, що їх там двоє — Федір і Фея.
Беремося мучити Фредді, мешканця того ж вольєру, тхора лісового. Того таки витягли з кубла. У бідного аж лапи трусяться. Змерз? «Та де, дивіться, яка шубка», — сміється Андрій. Рука так і тягнеться погладити. Краще не треба, застерігає зоолог, тхори не дуже добре пахнуть.
Федора разом із Фредді передали з‑під Львова. Жили у людей. Поки маленькі, гарненькі, проблем немає, а виросли — куди дівати? Фея ж потрапила до центру, коли їй було десь зо тиждень, звідки, вже й не пам’ятають. Головне, Федір тепер має компанію.
Ще в одному вольєрі по снігу гордо походжають два мисливські фазани, а на гілках примостився канюк. В альтанці живе буревітер (це птах такий — Авт.), пара павичеподібних голубів і сова, яку відібрали в собак у франківському парку.
У центрі ще є зграя папуг, канарок, зябликів, чижиків, конопельок та четверо покалічених лелек. Останні зимують у підсобці. Решта — у клітках по кабінетах працівників.
Можеш вижити – до побачення
За словами Володимира Бучко, заступника директора парку з наукової роботи, тварин нині у центрі небагато. Всіх, кого можна було, відпустили восени.
«У нас чіткий закон, — розповідає він, — не утримувати тварин, які можуть самостійно прожити у дикій природі. От принесли нам хижого птаха, подивилися — полікували. Бачимо, птах здоровий, кидається на здобич, кільце на лапу — і до побачення. А Алісу? Куди її випустиш? Піде у село кури красти, рано чи пізно на вила потрапить».
Федір старанно охороняє свою нору і подружку Фею
До речі, саме з цього лисеняти й почався центр реабілітації, офіційно йому вже п’ять років. Принесли маленьку, ручну, годовану молоком, куди вже було випускати?
«Люди роблять найбільшу помилку — беруть з природи диких тварин, — продовжує науковець. — Це взагалі не лише неправильно, а ще й незаконно… Деколи думають, тваринка загубилася, а насправді батьки десь збоку. Беруть собі, деякі хочуть навіть торгувати, звертаються до нас — купіть. Ми кажемо — нічого не купуємо, можемо хіба інспекцію екологічну до вас прислати, аби розуму навчили».
Володимир Бучко каже, що дикі тварини тисячами здихають у людей. Деколи просто через незнання. Підібрали лелеку чорного, рідкісний вид — чим годують? Картоплею, макаронами, а він так може від сили два дні прожити.
Ці фазани хоч і мисливськi, але полювати на них точно уже не будуть
Цей центр при Галицькому парку — унікальний, він свого часу був першим таким в Україні. Нині є ще центр при «Синевірі» (Закарпаття), але тільки для бурих ведмедів. А щось схоже до нашого не так давно започаткували при заповіднику «Розточчя» (Львівщина). Та попри свою унікальність, виживають своїми силами.
«Вольєри будуємо за рахунок районного екологічного фонду, — говорить Бучко. — Годувати тварин помагає Галицький парк зі своїх коштів, співпрацюємо з громадською організацією «Еко-Галич», а ще маємо скриньки для пожертв».
Лишились опудала
Насамкінець — «Музей природи», який також знаходиться при адміністрації парку. Вигляд опудал після жвавих звірів у вольєрах одразу пригнічує, але після розповіді Володимира Бучка розуміємо, що й без цього не обійтися.
«Тут є унікальні експонати, — розказує він, — деяким понад 150 років. От ця скопа, хижий птах, вона ще з колекції графа Володимира Дідушицького, він мав чудових таксидермістів з усієї Європи. До речі, цього птаха на Прикарпатті більше не зустрінеш, вони в нас тепер не водяться».
Інша зникла тварина — сіро-бура, розміром з велику чоловічу долоню і зовсім без очей. «Це Сліпак Подільський, — пояснює Володимир Бучко. — У 1838 році польський дослідник Роман Кунце потрапив сюди в урочище Золота гора, біля села Межигірці. Від місцевих жителів дізнався про цікаву тваринку, яку називали земське щеня. Якщо перекладати з польської, то це щось на кшталт «народжене жінкою дитинча собаки». Почав її шукати і знайшов. Сліпак веде підземний спосіб життя, нори риє зубами, а не лапками. Очей у нього взагалі немає. Скільки ми цю тваринку не шукали, не знайшли».
Бучко ще довго розповідав про інших зниклих тварин і рослин, про унікальність їхнього парку: 16 видів орхідей, 19 видів кажанів, дивовижні популяції чапель. Але, що то переказувати? Треба їхати і самим дивитися.
Проводжаючи, попросив наголосити: «Якщо бачите в лісі малу тваринку, не підходьте. Полюбуйтеся та йдіть далі. Підбирайте тільки, якщо певні, — тварина поранена».
А у вольєрі і далі рудою блискавкою металася Аліса. Може, весну вже занюхала?
Comments are closed.