Сьогодні модно подорожувати. І не просто подорожувати, а шукати екзотику, яскраві враження й відчуття. Індія, Еквадор, тропічні острови… вже уявили банани-кокоси? Смішно, але країна контрастів лежить зовсім поруч. Далі — про те, як двоє автостоперів* за тиждень об’їхали пів-Білорусі. Не переключайтесь!
Маршрут: ІФ — Львів — Дубно — Луцьк — с. Поліське — с. Мокрани — Гродно — с. Пацевічі — Мінськ — Городєя — Нясвіж — Мір — Кобрин — с. Каташи — Брест — с. Мокрани — с. Поліське — Луцьк — Львів — ІФ.
Погані дороги, жахливі дороги, просто бездоріжжя. Це нині є лейтмотивом усіх водійських розмов. І всі вони, врешті, обривались черговим матом на адресу Укравтодору. З іншого боку, навіть водіїв-мовчунів вдавалося розговорити завдяки ямам…
З українських міст найбільш зацікавило Дубно, хоча місцевий замок не вразив. Домашні вареники по трипієсєт, доходяги-двоповерхівки з табличками «пам’ятка архітектури» й несподівано стильно вдягнені мешканці.
У Луцьку пробували ночувати біля річки Стир, але були змушені здати позицію комарам. Напросились ночувати на перше-ліпше подвір’я, познайомилися з ґаздинею — пані Валентиною. Зранку вона пригостила нас кавою з бутербродами. Сам Луцьк не сподобався, бо всю історичну красу загородили багатоповерхівками та базарами.
Добрі люди підказали піщане озеро в сосновому лісі — й то було перше кльове відкриття цієї мандрівки. Поплавати під вечір після довгої дороги — саме те. А ще «зарядитися» лісовими чорницями й суницями. Здавалося, на цьому можна й завершити день, але до кордону лишалось зовсім трохи і ми таки рушили. Там — невелика черга, якась плутанина із заповненням міграційної карти — і ми вже в Білорусі. Лише дві хвилини ловимо машину — летимо на Гродно.
Вечірня дорога, сонце заходить, в селах жодної душі, на трасі порожньо, десь збоку ряди однакових колгоспів. Магазини закриті ще о 18:00, на 300 км — дві заправки.
У нас не було ні карти, ні атласу, планшет глючив, тож центр Гродно шукали майже навпомацки. Втім, швидко зрозуміли: хочеш у центр — шукай вулицю, площу чи проспект Леніна. Знайшли? Оце воно й є. Лисий у кепці, порожні вулиці, красиві парки — таким було перше враження. Та й наприкінці мандрівки воно не сильно змінилось.
У Гродно найкрасивіші будинки — нереставровані. Старі шикарні кам’яниці, заколочені храми й дерев’яні триповерхові маєтки. І ніби багато історії в центрі, але всюди натикані тупі хрущовки, які перетворюють його на банальний спальний район.
Від Гродно довелось пройтися з десяток кілометрів, доки знайшли добре місце для стопу. Швидка траса, сонце в очі, пост ДАІ, знаки «зупинка заборонена». Як наслідок — стопили півтори години.
Ночували в закинутому селі біля Мінська. Серед чотирьох «живих» хат знайшли дачника, який нас і приютив. Наносили з колодязя води, помилися в кориті, зготували чаю на травах — ось і все, що встигли до опівночі.
Уже на світанку були на трасі та одразу застопили машину до столиці. Через об’їзну до крайньої станції метро, а далі — в центр. Гігантоманія столиці не вразила. У кафешках ніде немає інтернету.
Здивували ціни. Чому проїзд у вбитій «Газелі» коштує 7000 «зайчиків» (7 грн. на наші), а комфортний автобус — 2 грн.? Чому імпортні води та йогурти — дешевші за білоруські? Куплене за 10 грн. фасоване білоруське молоко віддавало хімією і жодним чином не нагадувало смак домашнього. Найбільше сподобався квас «Лідський», але він чомусь коштував 9660 «зайчиків» як за 1 літр, так і за півтора, а через день уже зіпсувався навіть закритим.
З Мінська вибиралися переповненою електричкою. Як винагорода — ночівля на піщаному пляжі з видом на Нясвіжський замок. Шикарний парк, позитивні люди, й тільки хмари комарів псували картину. Далі — Мір. Мірський замок, одна з найкращих прикрас Білорусі, занесена до переліку історичної спадщини ЮНЕСКО.
Брест не сподобався. Меморіал Другої світової не вразив, навіть попри те, що ми потрапили туди власне в день нападу Німеччини на СРСР. Суб’єктивно — нецікавий гігантизм…
У Білорусь найбільше хотілося потрапити, щоб розібратися, де правда, а де чутки. Якісь міфи розвінчали легко, але вже готові створювати нові — бо ж надто мало провели часу, щоб розібратися остаточно. Я навряд чи зміг би жити у країні з диктатурою, але Лукашенко — не Сталін. І це не поліцейська країна. Там хоч і показово, але десь піклуються про людей (на відміну від України, де на людей показово плюють). Вочевидь, займатися бізнесом у Білорусі надскладно. Але якщо ти простий сільський хлопчина, закінчив школу, пішов у колгосп, тобі поставили хату й зарплату в 500 доларів — жалітись не будеш. Якщо не схочеш більшого.
А втім політика — не головне. Білорусь сподобалася людьми і тою історією, яку не встигли затулити хрущовками. Багато не побачили, шкода. Ну, то цікавіше буде подивитися через десяток років!
* Автостоп — мандрівка попутними авто.
|
Comments are closed.