У селі Молодятин Коломийського району живе жінка, яка на власні очі бачила знамениту письменницю Ольгу Кобилянську. Євдокія Лазарук тоді була ще дитиною, не все розуміла, але запам’ятала багато.
Пані Євдокії — 90. Сива, низенька, жартує та через раз каже: «Йо».
«Я ще молода, то мені приписують роки», — сміється бабуся.
Вона ніколи не була заміжня. Усе життя помагала в місцевій церкві. Там же дякували її сестра та брат. «Я вісім священиків пережила», — каже пані Євдокія. А вдома поралася по господарству, більше часу була на городі, бо каже, їсти не любила варити. Куховарила третя сестра.
Їй було років 7-8, коли вперше побачила, як потім уже дізналася, велику людину. Тодішня українська еліта приїжджала до священика Балицького. Збиралися у церковній резиденції, там жила родина священика і там була «Просвіта». Розказували вірші, грали вистави, співали пісні. А мала Євдокія допомагала господині.
«Ольга Кобилянська приїжджали на бричці, така вбрана, ковнір гачкований. Біленька, волосся жовтеньке, файна, як лялька. Така приємна була, дітям усіляких книжечок приносила, аби читали, більшим — одних, меншим — інакших, а маленьким — іграшок і цукерків. То як діти бачили, що їде бричка. біжуть на дорогу, їх так багато було, що то треба було цілу торбу роздати. Вчили дітей, що вони українці, бо то в селі діти нічого не знали», — розповідає пані Євдокія.
Жінка каже, як би тепер те було, то вже пильніше б придивлялася, «а дитині то байдуже». Пригадує піаніно з Відня, на ньому постійно грали й співали українських пісень. Зараз то піаніно в музеї Ольги Кобилянської в Чернівцях.
«Я запам’ятала одну пісню, студент співав, сумний такий. То він так грав і співав, що ми всі плакали», — каже пані Євдокія.
Будинок, де колись збиралися письменники, й досі стоїть у селі. Про колишню славу тут нагадують хіба таблички . Їх тут аж три. Лише з них розумієш, що це пам’ятка історії. Ольга Кобилянська жила тут з 1929 по 1932 роки, коли працювала над повістю «Апостол черні». І ще один факт з табличок — у селі Молодятин народився письменник, перекладач, громадсько-культурний діяч Ярослав Весоловський.
Сам будинок вже лущиться, вікна без шибок, зсередини деякі з них забиті дошками. До 1993 року тут був клуб, потім вирішили повернути церковній громаді. Почали ремонт і так і лишили, не вистачило грошей.
Сільський голова Михайло Гриньків каже, треба відновлювати будинок, але не всі це розуміють. Одні кажуть, краще завалити, землю продати, а гроші віддати школі.
«Ми збиралися з громадою і все ж таки вирішили, що будемо господарським методом це ремонтувати. Будемо збирати кошти, у нас є майстри — столяри, мулярі. А вже якщо самі не зможемо, то будемо звертатися за допомогою», — каже Михайло Гриньків.
Аби будинок відновили, хоче й пані Євдокія, каже, шкода, аби пропав. Хата, де вона живе, теж давня, але тримається. Низенька, без паркана, попід стіною рівненько поскладані дрова. Вже 18 років жінка живе сама. До неї навідується племінник, допомагає. Пані Євдокія тримає козу, має город.
На столику під вікном сушаться яблука. Поряд — трилітрова банка з водою. Вона так і стоїть тут ціле літо. То свячена вода. Пані Євдокія проганяє нею град. І нас навчає.
«То треба на кожному Водосвяті бути, вислухати все і цієї водички взяти, і так 12 разів. А відтак, якщо надійде хмара чорна, а по ній біленька буде гуляти, то там є град. А ви тоді до Архистратига Михаїла говорите: «Архистратиге Михаїле, усіма небесними силами відверни це від нас!», говорите три рази «Отче наш» і три «Богородице Діво». Беріть кропильце і кропіть».
«Поки баба живе, у нас в селі ні разу граду не було», — стверджує Марія Копильців. Жінка живе по сусідству з панею Євдокією, часто навідує стареньку.
Пані Євдокія запрошує до хати. На сволоку — 1920 рік. Тут нема ані світла, ані газу. Стіна завішана іконами. Жінка каже, одна з них десь за тиждень до Революції Гідності світилася.
«Я одного разу лягла спати, а то щось так ясно в хаті стало, я дивлюся — образ світиться», — каже вона.
Бере ліхтарик, аби присвітити, та показує, яка саме з ікон. Телевізора в бабусі нема, про події на Майдані слухала по радіо. А зараз як почує, що хтось загинув на Сході, каже, відразу за таблетку.
«Тиск паде, серце вже барахлить, але я йому наказую: «Тримайся». Треба молитися, а зараз пристають до забави, телевізор, біля телевізора засинають і вже не моляться. То через то Боженька карає. Треба просити Бога, аби то все від нас відвернув», — каже пані Євдокія.
Вона у свої 90 ще пряде нитки, пише, читає без окулярів, каже, кілька років тому зір повернувся. І молиться. «От не помоліться рано, то вдень вже нічого не йде, а вже як помолитися, то все вже добре».
Секрету довголіття, каже, не має. А наостанок бажає: «Аби ви прожили сто рік і чвертку, а ту чвертку, аби на всіх поділили».
Заходить до хати, і вже через відчинене вікно чути, як вона собі щось наспівує.
Comments are closed.