Ярослав Грицак: Україна в розриві між шансом і реальністю

Січень в Україні все більше стає національним, аби не сказати націоналістичним, місяцем у році. Починається він із дня народження Степана Бандери і маршами на його честь, потім різдвяні свята плавно перетікають у День соборності та День пам’яті героїв Крут.

Цього року я зібрав статистику маршів на честь Бандери починаючи з 2007 року. Знаєте, що вражає? Бандера в пам’яті українців — найконфліктогенніша фігура, але водночас складно знайти іншого такого ж історичного персонажа, який настільки поділяв би українців на два антагоністичні табори. Марші Бандери в основному проходять мирно. Вся пов’язана з ними агресія — вербальна і виливається, як правило, в потоки злих коментарів у мережі.

Ці спостереження підтверджують те, що я говорю роками: незважаючи на внутрішні розбіжності, Україна була і залишається відносно стабільним політичним співтовариством. І якщо її залишити саму на себе, вона впорається із внутрішніми кризами. Власне, це і сталося б після Майдану, якби не агресія Росії. Та й зараз під час загальної депресії, озлобленості, тотального браку довіри до влади, протестів у Києві, війни на сході і зброї, що гуляє країною, в України є всі шанси стати європейським Сомалі, але вона не робить цього.

Інші висновки про стан української нації я отримав завдяки проекту, над яким працюю з американською колегою Оксаною Маланчук. Із 1994 року ми порівнюємо Львів і Донецьк — два протилежні полюси України. Останнє опитування вдалося провести в 2015-му. Тоді у велике національне дослідження про цінності за методикою World Values ​​Surveys занесли також Київ, Дніпро, Харків і Одесу. Подібна методика дозволяє заміряти, наскільки суспільство піддається реформам.

Цінності в Україні відрізняються не стільки в силу мови, скільки уздовж кордону 1939 року: між тією частиною, що стала радянською в 1920-30-х роках, і тією, у якої було 20-25 років відстрочки.

Об’єднання сильної національної ідентичності з прагненням до змін — український феномен. У більшості країн Європи націоналізм і зміни розділені: європейські націоналісти хочуть повернення до минулого. В Україні ж усе навпаки.

Стан української нації неідеальний. Але він досить гарний для того, щоб реформувати країну. Принаймі, так було в 2015-му. Катастрофічний розрив між шансом і реальністю — ось головне питання для обговорення, якщо вже мова заходить про стан української нації.

У мене немає переконливої ​​відповіді. Можливо, справа в часі: кажуть, у середньому трансформація країни займає 50 років. Можливо, в тому, як ми говоримо і що думаємо про Україну. Ми сперечаємося про мови та історичну пам’ять, а потрібно — про рівень економічної свободи і незалежні суди.

Але щоразу, коли, обговорюючи черговий український провал, кивають на незавершений характер української нації, мені незмінно спадає на думку образ поганого танцюриста, якому заважає відомо що.

Скорочена версія – повну читайте на сайті НВ.