Політика

Вибір без вибору

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

У парку Воїнів?інтернаціоналістів роботи по спорудженню пам’ятника хлопцям з Івано-Франківщини, які загинули в Афганістані, розпочаті були ще у 1991 році. Такі відомі скульптори, як Олександр Желєзняк та Василь Лендел виграли конкурс на виготовлення скульптурного комплексу і встановлення його на території парку Воїнам-інтернаціоналістам в м. Івано-Франківську. Архітектором була Марина Ніканорова.

 

Проект пам’ятника гармонійно вписувався в архітектуру парку. Концепція монумента мала втілюватися за допомогою сучасних абстрактних прийомів, які, на нашу думку, за виразністю не поступалися найкращим зразкам європейської скульптури пізнього експресіонізму: чорний камінь, який знаходиться вгорі пам’ятника, безжально давить білий мармур (або скло). Під пам’ятником планувалася невелика шахта (символ джерела інферно). З шахти мало струменіти червоне світло, вифарбовуючи скло у кривавий колір.

Безнадійна війна отримувала, таким чином, символічно-предметне рішення. Місто мало отримати монументальний об’єкт, естетично відмінний від пам’ятників радянської доби, споряджених фігуративними композиціями згідно з вже неактуальними правилами соціалістичного реалізму. За задумом скульптора мав відбутися конфлікт — протистояння матеріалів як символ добра і зла, життя і смерті, влади як насильства над простою людиною.

22 серпня 1991 року Івано-Франківське обласне об’єднання ветеранів Афганістану в особі тодішнього голови організації М.?Бойчука уклало договір зі скульпторами Олександром Желєзняком та Василем Ленделем, в якому мова йшла про те, що виготовлення та встановлення комплексу в парку Воїнів?інтернаціоналістів має відбутися до 20 серпня 1992 року. Місцеві ЗМІ розповсюдили інформацію про те, що «Монумент буде виготовлений з натурального чорного каменю. А на гранітних плитах, які ляжуть в його основі, будуть вибиті у бронзі прізвища загиблих». У ту романтичну добу молоді скульптори були свято переконані, що совіцькі принципи розподілу замовлень на монументальні об’єкти вже стали історією. Що нова ера свободи, у яку вступила Україна, потребує нових засобів вираження. Вони помилялися. А почалося все ніби добре.

Чорний камінь для роботи над пам’ятником, як розповідає нині О.?Желєзняк, був привезений з Житомирського кар’єру. Відтак скульптори встигли поставити чотири мармурові плити, шахту, п’єдестал та камінь, який був на нього поставлений. В зв’язку з тим, що коштів не вистачало, пам’ятник не був дороблений. Тому було прийнято рішення, що в майбутньому, тобто як з’являться кошти, його буде завершено згідно із затвердженим проектом.

Втім, 10 жовтня 1992 року пам’ятник загиблим в Афганістані в сквері Воїнів?інтернаціоналістів все ж таки було відкрито. З цієї нагоди було проведено тригодинний мітинг, а пам’ятник, як годиться, було освячено.

Згодом, не отримуючи від місцевих влад замовлень, О.?Желєзняк та В.?Лендел виїхали до США, М.Ніканорова до Праги, і Франківськ збагатівся ще одним «довгобудом».

 

Кожна мітла мете по?своєму

У 1999 році керівництво у організації змінилося, як і змінилася його політика. Колишній голова Івано-Франківського обласного об’єднання ветеранів Афганістану М.?Бойчук виїхав за кордон. А міську та обласну організацію спілки (тим часом в назві організації відбулася зміна слова «об’єднання» на слово «спілка») очолили відповідно Віктор Омелько та Юрій Купчій.

Нове керівництво звернулося до голови облдержадміністрації Михайла Вишиванюка з пропозицією побудувати пам’ятник загиблим воїнам-афганцям. Чому не продовжили реалізацію проекту початку 90?х, на який вже затратили кошти і зусилля? Можемо лише здогадуватися. У 2000 році М.?Вишиванюк підписав розпорядження про оголошення конкурсу щодо проекту такого пам’ятника. Але результат конкурсу не задовольнив голову ОДА, і у 2003 році було оголошено ще один конкурс. Цього разу, правда, його оголосили по території Західної України. На конкурс свої заявки подали скульптори: М.?Книшук (2 варіанти), М.?Стецик, А.?Басюк (1 варіант), М.?Тимків (1 варіант), В. Вільшук (2 варіанти), І. Марчук, Г.?Чуєнко (1 варіант).

Підсумки конкурсу підводив Михайло?Ходан, начальник управління містобудування і архітектури ОДА. Перше місце було присуджено скульптору В. Вільшуку (1 варіант під назвою «З прицілом»). Злі язики тепер кажуть, що Вільшук переміг не завдяки оригінальності чи то високій мистецькій вартості свого проекту, а завдяки тому, що в нас, приймаючи рішення, дивляться не на творчі досягнення, а на кількість премій, присуджених митцям за часи всевладдя «мистецтвознавців у цивільному». Так воно чи не так, не нам судити. Але проходячи повз пам’ятник Чорноволові роботи лауреата Шевченківської премії (отриманої за радянських часів) пана Вільшука, ми іноді намагаємося зрозуміти: ось така неспіврозмірна голова засновника Народного Руху — то такий пречудовий мистецький задум, чи знов «наслідки соцреалізму»?

 

Кошти та кошториси

Два роки тому, нічого не знаючи про події останніх років, Олександр Желєзняк приїхав на Україну із задумом добудувати пам’ятник. Він склав кошторис, заплатив архітектору за виготовлення нового проекту і звернувся з тим до голови івано-франківської міської Спілки ветеранів Афганістану Віктора Омелька. Той у свою чергу написав клопотання до міського голови Віктора Анушкевичуса, в якому зазначив, що протягом 19 років Спілка просить владу побудувати пам’ятник загиблим воїнам-прикарпатцям, але ніхто не виконує своїх обіцянок. До клопотання додавався проект О.?Желєзняка (це варто підкреслити!) та кошторис. Реконструкція пам’ятника потребувала коштів на скло, освітлення та роботу. До речі, за задумом навколо пам’ятника мало бути розташоване символічне каміння, немов сад.

Віктор Анушкевичус шостого грудня минулого року розписав на В.?Ковальчука «Передбачити кошти в бюджеті 2008 року», що невідомо чи було зроблено. Коли О.?Желєзняк збагнув, що пам’ятник за державні кошти так і не вдасться реконструювати, він, вважаючи це справою своєї честі, запропонував вкласти у спорудження монументу свої кошти. Тепер місто мало б профінансувати лише благоустрій навколо пам’ятника.

Але навіть за свої кошти і своїми силами цього зробити він не може, тому що всі раптово (?) згадали про конкурс, виграний Василем Вільшуком у 2003 році. Більше того, обласна рада прийняла рішення про те, щоб виділити на нього 200 тис. грн. (це рівно половина від його проектної вартості), і наразі вже виділила частину коштів на цю роботу.

Відтак вже існує графік виконання робіт по виготовленню пам’ятника воїнам-афганцям в м. Івано-Франківську на 2008 рік, і з минулого місяця розпочалася робота з глини. Після цього скульптор В. Вільшук планує розпочати роботу з гіпсу, бронзи та каменю. А в планах на наступний рік є відкриття всього меморіального комплексу.

 

Машина запрацювала

Юрій Купчій, голова обласної Спілки ветеранів Афганістану наголошує, що членам організації пам’ятник, той, який там стояв, не подобався, і це нормально, що вони захотіли його реконструювати. А далі запитує: «Оголошуємо ми конкурс, то що, ми мали шукати Желєзняка? Він же в Америці живе!». На це О.?Желєзняк наголошує, що досить часто приїжджає до Франківська, більше того, тут залишилися його друзі, які мають з ним постійний зв’язок і будь-які дії стосовно цього пам’ятника мали б узгоджуватися з авторами. Окрім того, зауважимо, що ми живемо не в добу дирижаблів і диліжансів. Існує Інтернет, і з тою заокеанською Америкою при потребі можна спілкуватися.

«Конкурс ніхто не мав права навіть оголошувати, бо ж треба було спитати у авторів того пам’ятника, який там стояв, чи вони згідні з тим, що його замінять чимось іншим. Є авторські права і не можна руйнувати те, що було так і не добудоване, можна тільки реставрувати», — каже він. На думку Ю.?Купчія, той проект, який запропонував О.?Желєзняк, взагалі не є пам’ятником. Він вважає, що це всього лише камінь, який піднятий на метр, і «підсвітка» внизу. І додає, що в першу чергу мала б враховуватися думка самих афганців, принаймні проводу Спілки, який складається з 25 осіб. А це вже стара історія: всі знаються в нас на предметі краще за фахівця. Хто тільки не прикрашав наше місто своїми вікопомними «шедеврами» — від начальника міліції і родичів пасічника до громади села Опришівці.

Насправді голова обласної Спілки припускає, що, можливо, вони й не мали права цього робити без О.?Желєзняка, але його ж не було. Вони мали право на реконструкцію, а оскільки, на їх думку, не було що реконструювати, бо там стоїть один камінь, то все було зроблено по?новому. «Йде робота, запущена машина, — підсумовує Ю.?Купчій, — як зараз назад ту машину повернути?» Дійсно: «Як?»

Найбільше, що з цього всього допікає голові івано-франківської обласної Спілки ветеранів Афганістану, це те, що О.?Желєзняк жодного разу не підійшов до нього, не поспілкувався з членами правління. Тут взагалі?то дуже складно припускати, хто і з ким мусив би виходити на зв’язок, якщо О.?Желєзняк раніше працював з іншим головою, і, не знаючи хто і чим у наш час займається, підійшов не до Ю.?Купчія, а до В.?Омелька, що образило рангом старшого Ю.?Купчія.

 

Другорядність в архітектурі?

«Я розумію, що сьогодні держава не має ідеології, — каже О.?Желєзняк, і вона шукає новий зміст в монументальних формах, але ж не в пострадянських справах. Я впевнений на 100?%, що ті герої не погодились би на такі рішення. Це все некваліфіковано і абсурдно. Другорядність в архітектурі та мистецтві — це не є добре. Фахівці і люди з добрим смаком все одно відчувають ці речі».

Насправді, для того, щоб розуміти модерн і постмодерн, треба пожити у світі, де вони вже стали звичними і знати ці речі не по прочитаній книзі, а на власній шкірі, як, наприклад, О.?Желєзняк. Наскільки доброю є радянсько?соцреалістична мистецька ідеологія нині вирішувати, на жаль, зовсім не нам. Навіть попри те, що всі ми розуміємо, що і в мистецтві треба щось змінювати, кроки до змін так і не робимо.

Нині у нашому місті є лише постсоціалістичне мистецтво. Тому можна було б припускати, що ми б мали тішитися, залучаючи той ресурс та потенціал вихідців з Івано-Франківська, які побували на Заході, де мають певні здобутки, аби хоча б поступово спробувати перетворити наше місто з провінційного на європейське. Але, на жаль, люди, які мають світовий досвід у мистецькій справі, нам видаються зовсім нецікавими.

Добре це чи зле вирішуйте вже самі.