Чотири людини з Чорнобиля

Мирон Попадюк

Він родом із Калущини. До аварії упродовж дев’яти років працював монтажником на п’ятому блоці ЧАЕС. Його молодість пройшла у Прип’яті. Вибух стався на його очах. «Того дня я прийшов додому, побачив відчинені вікна й дружину, яка була тоді на восьмому місяці вагітності, і зрозумів, що маю відвезти її до рідних, у Коломию», — пригадує Попадюк.

Він вважав своїм обов’язком повернутися у Чорнобиль, то вже із третього дня аварії був на ліквідації у бригаді апаратного цеху. Дружина 18 червня ощасливила його донькою. Згодом народився син. У 1992 році, як чорнобилець, він отримав квартиру в Івано-Франківську.

Сьогодні має першу категорію, хвороби, 1300 грн. пенсії. Все. На ліки чекає, але дарма. «Поки дочекаєшся — можна дуба дати, — каже він. — Японці нам ще тоді казали: наслідки катастрофи будуть відлунювати кілька десятиліть». Звісно, постраждали і діти: донька має статус потерпілої. Син до 18 років був дитиною Чорнобиля. «У день спомину, 26 квітня, влада щороку бажає нам здоров’я і просить вибачення за те, що нічого не дає. Вже 23 роки ми ходимо не до пам’ятника, а до каменя біля «Космосу».

Надія Кайдаш

Жила із сім’єю у Чорнобилі. Працювала на керівній посаді у радгоспі «Комсомолець Полісся», що знаходився поруч із Чорнобилем. Її мама працювала у лазні, прала одяг людей, які працювали на ЧАЕС. Сьогодні вона інвалід.

Евакуація з Чорнобиля розпочалася 5 травня. Люди полишали будинки, майно. Надія Кайдаш пригадує: «Я спостерігала за 1200 автобусами, що вивозили людей. Вони не розуміли, що відбувається, і навіть не підозрювали, що ніколи не повернуться до своїх помешкань». Нині вона картає себе, що не відразу евакуювала дітей…

Кайдаш — медик, тому добре розуміла небезпеку. Через кілька днів жахнулася від страшної звіст­ки — променева хвороба. Вона знала, що аналізи крові погані, а от із людських поглядів зрозуміла, що все аж надто зле. «Найбільшим жахом було усвідомлювати, що не можу пригадати, як звати мого чоловіка і дату народження своєї мами», — каже вона. — Під час обстеження в радіаційному центрі мене помістили в палату, де всі хворі мали діагноз вегетосудинної дистонії. Але ж то була омана».

Ярослав Терлецький

Родом з Тлумацького району. Працював водієм у тлумацькій міліції. Звідти його направили у Прип’ять. Його завданням була охорона громадського порядку в зоні відчуження. Ярослав розповідає, що прибув туди 25 серпня, коли людей із зони вже практично виселили.

Окрім міліції та військових, там, за його словами, були лише мародери, яких відстежували. На подвір’ях були цілі «могильники»: авто, техніка, хлам. Щотиж­ня їх обстежуваали на наявність радіації. Двох хлопців одразу забрали з білокрів’ям, інші втрачали свідомість на його очах.

Коли Терлецький робив обхід сіл, в одній із хат знайшов стареньку бабусю. «Синочку, нас німці не змогли виселити, то ви хочете через якусь радіацію…», — казала та йому. Сьогодні, як каже пан Ярослав, вони отримують «гробові гроші» на харчування, пенсію. Але ж він не скаржиться, бо найголовніше — здорові діти.

Петро Матуляк

Служив в міліції. На початку квітня поїхав на тримісячні кур­си до Києва. Близько десятої ранку 26?го Петро Матуляк був у Чоронобилі.

Опромінення, яке він отримав, — 102 рентгени за п’ять днів. Крайня межа — 40. Жодного захисту не було, навіть марлевих пов’язок. А вже 30 квітня, як пригадує Матуляк, їх виносили на ношах. Єдине, що було в нормі — щитовидка. Хтось порадив пити йодистий калій…

По приїзді — кілька місяців безсоння, зрушена нервова сис­тема. «Коли йшов містом, здавалося, що на війні», — каже Матуляк. Нині його рятує цілорічне купання у Лімниці, рибалка, полювання. Пощастило із дітьми, бо народилися до аварії.

P. S. «На Чорнобилі сьогодні роблять бізнес, політику, ще й наживаються, — каже Надія Кайдаш. — Цікаво, чи сьогодні люди пішли би у Чорнобиль, щоб допомогти тим, хто постраждав? Добровільно».