…Влітку 1917 року Тимчасовий Уряд розгорнув наступ проти німців. Але російська армія вже була остаточно дезорганізована більшовицькими агітаторами. Після перших успіхів почався відступ, який на деяких ділянках фронту перетворився на панічну втечу. В умовах хаосу та катастрофічного падіння дисципліни 39?річного генерала Врангеля призначають командиром зведеного кавалерійського корпусу, який тримав фронт в районі Галича.
Отже, в липні 1917 року майбутній «чорний барон» на службовому автомобілі приїхав до нинішнього Івано-Франківська. Тут надамо слово само-му Врангелю:
«Я прибув до Станиславова вже у темряві і застав штаб, який готувався до від’їзду. Поспіхом завантажували штабні автівки, знімали телефони, виносили канцелярське майно. Потяг для штабу вже стояв на станції. По всіх вулицях міста тягнулись безкінечні обози. Попрямувавши у відведений мені у готелі номер, я ліг спати.
Серед ночі прокинувся від страшних криків. Через вікно було видно небо, охоплене загравами пожежі. З вулиці доносились крики, було чути якійсь тріск і галас, дзвін скла, зрідка лунали постріли. Швидко вбравшись, я вийшов у коридор. Назустріч йшов мій офіцер-ординарець. «Ваше прєвосходітєльство, у місті погром. Війська, що відступають, розбивають крамниці», — доповів він. Я зійшов у вестибюль готелю. Притулившись до стіни, стояв блідий, як смерть, старий. Кров текла по його довгій сивій бороді. Поруч із ним, ламаючи руки, голосно хлюпала розтріпана і простоволоса молода жінка. Побачивши нас, вона кинулася до мене, і говорячи щось незрозуміле, стала ловити та цілувати мої руки. Я покликав швейцара і запитав у чому справа. З’ясувалось, що старий — єврей, власник крамниці годинників, а жінка — його донька. Солдати пограбували магазин, а його власник, жорстоко побитий, ледве зміг врятуватись. У моєму розпорядженні не було ніякої військової сили — лише один офіцер і два гусари-ординарця. Забравши їх з собою, я вийшов на вулицю.
Місто горіло у декількох місцях. Розбивши залізні завіси, натовп солдат громив крамниці. З вікон будинків лунали крики, чувся плач. На тротуарі валялись розбиті ящики, зламані картонки, шматки матерії, стрічки і кружева вперемішку із битим посудом та порожніми пляшками з-під коньяку. Військові обози цілковито заполонили вулиці. На площі застрягли артилерійські парки. Вогонь уже охопив сусідні будинки і щохвилини загрожував вибухом набоїв. Я ледве знайшов командира парку та, взявши у нього кілька солдат, особисто став наводити порядок. В якійсь крамниці ми зустріли грабіжників, які перегортали ящики із чайним посудом. Схопивши першого-ліпшого з них, я ударом кулака звалив його з ніг та голосно крикнув: «Козаки, сюди! В нагайки усю цю сволоту!». За хвилину крамниця була порожня.
Через дві години вдалось очистити вулицю. Обози пішли, і артилерія отримала можливість просуватися вперед. На сусідніх вулицях тривав грабунок. Від безперервного крику я зовсім втратив голос.
Десь о шостій годині ранку на вулиці показався роз’їзд — підходив полк польських улан. Я наказав командиру полка самими рішучими заходами відновити порядок. Одразу ж спіймали та розстріляли кількох грабіжників, і до ранку в місті було зовсім спокійно».
Разом з військами генерал відступив у напрямку Монастириська і далі на Хотин. Для нього Перша світова закінчилась у румунському містечку Ясси. Попереду були кровопролитні бої громадянської війни, обрання його головнокомандуючим Збройними силами Півдня Росії (ВСЮР), оборона Криму від більшовиків та евакуація залишків Білої армії. За переказами, Врангель останнім залишив кримський берег. Потім — еміграція, Туреччина, Югославія, Бельгія, написання мемуарів і передчасна смерть від туберкульозу в 1928 році.
P.?S. При написанні цієї статті в автора виникло запитання. Припустімо, що білі перемогли і їм вдалось відновити Російську імперію. Цікаво, чи була б тоді у Станиславові вулиця барона Врангеля?
У статті використані фото з фондів Івано-Франківського краєзнавчого музею
Comments are closed.