Загублений світ карпатських пастухів, або як живуть чабани (ФОТО)

Львівський фотограф Юрко Дячишин упродовж шести років піднімався у гори та жив на полонинах, щоб зафіксувати побут карпатських пастухів.

У своїх світлинах він намагався передати емоції та настрій ремесла, що зникає. Митець розповів, як у пошуках вівчарів віднайшов натхнення та за чим ностальгує досі, пише Локальна Історія.

Юрко Дячишин – фотографія, колаж, стріт-арт, інсталяція. Народився 1980 року у Львові, де живе і працює. Найважливіші проекти: “Slavik’s Fashion” (2011-2013 рр.), “Його сни” ( 2004-2012 рр.), “Карпатські пастухи” (2005-2019 рр.), “Коні” (2009-2020 рр.), “Лавочки” (2004-2012 рр.), “Святий Франклін” (2015 р.) та “Terra Galicia” (2017-2020 рр.). З 2003 року документує щоденне вуличне життя міста Львова, останні п’ять років у форматі споглядання без фотоапарата. Роботи виставлялись на багатьох персональних виставках і фестивалях.

“Карпатські пастухи”

Вперше до пастухів поїхав у 2005 році. Тоді я ще був юним художником, а молодих завжди тягне до чогось екзотичного. Про гуцулів знав із фільму та книги “Тіні забутих предків”, вони мені видавалися незвіданими й загадковими. А оскільки я хлопець із міста, то мандрівка в Карпати стала незвичайною.

Коли берешся за щось нове – це завжди відкриття. Ефект новизни подобається усім, це найбільший наркотик, від якого усі кайфують.

Поїхав у село Дземброня. Звідти піднявся в гори і зробив свою першу світлину, яка мені дуже дорога. Серед Карпатських гір побачив пана з сокирою у шапці посеред літа, і одразу подумав: вау! Що буде далі? Це був якийсь фантом, і я сприйняв це як своєрідне послання.

Зате на вівчарів я не міг натрапити впродовж кількох років. Тоді вівчарство вимирало, і мені здавалося, що його необхідно зафіксувати, бо невдовзі це давнє ремесло взагалі зникне й залишиться лише на фотографіях. Відтоді впродовж шести років їздив у Дземброню та інші куточки Карпат у пошуках вівчарів. Щороку їх було все важче знайти і мене це гнітило

Крізь пелену туману

Вперше натрапив на вівчарів у 2008 році. Це щось неймовірне, наче у фільмі! З туману виднілися вівці, а пастух на заході сонця грав на металевій флоярі… Я про це читав, бачив у кіно, а потім побачив на власні очі, а який звук флояри!

Коли приїжджав у село, то цілий день піднімався у гори, потім дві години знімав і до вечора спускався, бо треба було їхати додому. Це було досить складно, тому згодом придбав намет і зупинявся біля пастухів на кілька днів. Для мене поїздки у Карпати стали відкриттям, бо я не був туристом, не ходив до цього в гори, не мав спорядження. З одного боку – це було випробування, а з іншого – натхнення для розвитку.

Це так, наче потрапляв у загублений світ. Тоді не було смартфона з мапою, який би показував місцерозташування, не було мобільного покриття у горах. Я йшов із паперовою картою, шукав мітки, маркування. До того ж через туман ніколи до кінця не знав куди дійду, чи не заблукав, а кілька зайвих кілометрів у горах дуже важко фізично пройти. Коли згадую ці подорожі, то знову переживаю бродіння в тумані, всі ці емоції і відчуття, – це дуже надихає!

Протягом шести років від травня до вересня, доки тривало “чабанське літо”, я намагався кілька разів відвідати Карпати. За цей час тричі зупинявся біля пастухів із наметом і майже тиждень жив поруч із ними. Я одразу чесно казав, що роблю і навіщо. Вони приймали мене за “свого”. Бувало, що натрапляв на тих самих вівчарів у різних місцинах Карпат. Для них – це сезонна робота, де найняли, там і працюють. Як виявилося, досить часто вівчарями були не гуцули, а люди з різних областей країни, мене це дуже дивувало.

Серія “Карпатські пастухи” – чорно-біла, бо я ставив собі за мету не задокументувати життя пастухів, а передати настрій. Професію вівчаря у кінематографі, книгах чи на світлинах намагаються романтизувати. Хоча зазвичай робочий день чабана починається о третій ночі.

Пригадую, в одній із перших поїздок почалася настільки сильна злива, що два дні не можна було ні вогонь розкласти, щоб приготувати їжу, ні намета скласти, щоб далі йти. Я вибігав лише, аби сфотографувати чабанів. Тоді дуже гриміло і здавалося, що блискавиця влучить у мій намет. Натомість пастухи жартували: “Юрку, ти не переживай, спочатку блискавка вдарить у дерево, а коли воно згорить, тоді вже у твій намет”. Неподалік стояло розчахнуте дерево, яке додавало серйозності їхнім словам.

У 2009 році, коли я дістався однієї з полонин, і там не було пастухів, то дуже розчарувався. Мав кепський настрій, ліг на траву й нудився. Поблизу паслися коні… І так під час однієї із невдалих поїздок у пошуках вівчарів зародилася серія про коней.