Розповів мені вчора товариш про пригоду, яка трапилася з ним у Варшаві на Західному двірці. Він шукав бусика до Львова, а в той же час рускоязична сімейка шукала бусика до Німеччини. Багато водіїв були з Галичини. Товариш почув, як вони торгуються з україномовним водієм, розповідаючи, що є «бєженцами» і намагаючись його розчулити, щоб той спустив ціну. Але не вдалося їм домовитися, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.
Коли вони відійшли набік, товариш їм зауважив: “Якби ви торгувалися українською, він би з вас менше взяв”.
Що тут почалося! Атєц сємєйства розкричався, що ненавидить «украінскій язик», ненавидить Україну, ненавидить Путіна і Зеленського, а ще більше ненавидить «бандєровцев», бо то через них і розгорілася війна. Якби, мовляв, не «западенци», був би мир, а їм не довелося б тікати з України.
І отаке чудисько поїхало до Німеччини.
Подібні нарікання на галичан, гадаю, багато хто чув. І висновок завше той самий: якби не ми і не Майдан, війни б не було.
Звісно, це безглуздя. Війна була неминучою, бо в Росії усі роки від розпаду СССР діє нахабна геббельсівська пропаганда. Там видають безліч книг, де на «інтелектуальному» рівні інфузорії-туфельки пояснюють, що Україна – це ефемерне утворення, а за висловом Путіна «лоскутноє государство». Так, ніби Росія не є «клаптиковою» державою.
У тім, що українці «ето русскіє», там переконана більшість населення. Правда, з уточненням, що владу у нас захопили бандерівці з Західної України, заодно зіпсувавши прекрасну українську мову. Тому визволяти треба саме тих правильних українців, котрі «русскіє». А Західну Україну мали би розділити між собою Польща, Румунія й Угорщина.
Вся Росія знає, як українці бомбили Донбас цілих вісім років. Але ніхто не поцікавився: а де ж фотографії розбомблених міст? Де ті страшні руїни на зразок Маріуполя?
Читайте Юрій Винничук: Як я був там, де нема Русі
Усі ці роки роздувався також міф про заборону російської мови. Про це часто можна почути з вуст росіян.
Але несли цю ахінею не лише росіяни (в сенсі російські громадяни), а й самі ж українці (в сенсі українські громадяни).
2012 року в коментарі «Московскому Комсомольцу» «ведущий эксперт в сфере языкового регулирования» Руслан Бортник бідкався, що нібито «применение русского языка в эфирах телерадиокомпаний составляет сегодня менее 10%. Уровень применения русского языка в газетах и журналах значительно ниже, для которых этот язык является родным».
Кожен, хто живе в Україні, добре знає, яка картина була в той час насправді. Та й зараз не ідеальний стан. Але заґуґліть прізвище цього «експерта», а тепер уже й «директора Українського інституту аналізу та менеджменту політики» – ви побачите, що він зараз просто не злазить з екранів телебачення і коментує все на світі, розповідаючи про перспективи нашої перемоги. Хоча рік тому ця ж газета повідомляла про цілком іншу його думку: «Мы можем победить Россию в войне? Мы идиоты, что ли? У нас нет шансов победить в войне с Россией… Чем больше киевские деятели провоцируют Россию на войну, тем быстрее приближают момент ликвидации украинской государственности».
Що робить на українському телебаченні цей колишній помічник українофоба, автора «мовного» закону народного депутата Вадима Колесніченка? Він і сам був причетний до того «мовного» закону, а донедавна самовіддано працював на Медведчука.
Читайте Юрій Винничук: «Ми смєло в бой пайдьом за Русь святую…»
Чимало таких «політологів» повтікало до Росії, а окремі швиденько перевзулися і мелють щось геть протилежне тому, що мололи кілька років тому.
Не дивина, що російські політики на чолі з Путіним живуть у сфері своїх фантазій. Путін вважав, що в Україні живе 17 мільйонів росіян, сплутавши з відсотками. Але дивина в тому, що громадяни України висловлювали схожу думку. Так, у 2012 році Азаров, виступаючи на російському телебаченні у Москві, повідомив ще радіснішу новину: в Україні проживає цілих 20 мільйонів росіян! Ця сенсація миттєво поширилася у всіх російських змі.
Пахло повернулося до Києва, а йому навіть ніхто пальчиком не помахав, хоча для будь-якої нормальної країни то був би неабиякий скандал. Там би відразу звинуватили таке пахло у старечому маразмі і невиліковному маркшейдерстві та відправили б на пенсію.
Ну, справді, уявіть собі, щоб французький прем’єр заявив арабському телебаченню, що у Франції проживає 20 мільйонів арабів. Думаю, що його б уже на кордоні зустрічали з ящиком гнилих помідорів.
А в нас облизалися і проковтнули.
Маючи такі бадьорі цифри, для Росії просто гріх було б не розпочати війну. Та, на наше щастя, кошти, які йшли на створення п’ятої колони, були всі розкрадені. Колаборантів виявилося недостатньо, щоб зустрічати російських визволителів з квітами, як це віщували соловйови та скабєєви.
Війну з Україною Росія готувала давно, про що свідчить багата література на цю тему. І це не лише публіцистика, а чимало й фантастичних романів, де росіяни громлять бандерівців і визволяють братній народ.
Читайте Юрій Винничук: Як нас робили нациками
«Еще год назад никто и предположить не мог, что по городам Украины будут маршировать нацистские боевики и прольется кровь, – писав у 2014-му пісатєль Ніколай Старіков. – Почему это происходит? Соединенным Штатам Америки нужна война, чтобы списать свой колоссальный государственный долг. Сначала они принялись за Ливию и Сирию. Теперь –за Украину.
Целей у США несколько: разрушить Украину, перекинув зону нестабильности через границу России; вытолкнуть Россию из Черного моря, удалив наш флот из Крыма; создать рядом с нашими границами абсолютно антирусское государство, в котором все прекрасно говорят по-русски».
Такі видання, присвячені страшній небезпеці, яка чигає від України, було видано сотні. І саме в епоху Путіна. Виросли цілі покоління молоді, які заразилися цією геббельсівщиною. Тому нічого дивного, що зараз там вірять у бойових гусей і комарів, у біолабораторії, адже все це прийшло звідти – з бойової фантастики.
Ця війна була неминучою. І, як бачимо, справа не лише в Путіні.
