Погляд

Юрій Винничук: «Ми смєло в бой пайдьом за Русь святую…»

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Настала епоха суцільних фейків. Люди, здається, подуріли, вірячи різноманітним безглуздим вигадкам і досі їх поширюючи та не вмикаючи здорового глузду, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.

Юрій Винничук: «Ми смєло в бой пайдьом за Русь святую...»

Попросилася в друзі патріотична кобіта. Зайшов на її сторінку: розстріляні кобзарі. Попросилася друга: те саме. Третя: те саме. І це недавні повідомлення.

Писав про цей фейк не раз. Просто нагадаю. Бо як? Як могли оголосити з’їзд кобзарів так, щоб ця подія не потрапило в пресу? Кобзарі не тільки телефонів не мали, але й – адреси. Усі кобзарі є описані – і справді декого, як Івана Кучугуру-Кучеренка, розстріляли, але не було такого дня, коли було б убито бодай трьох, а не те, що триста.

Винничук новини Івано-Франківська

Зате є чимало таких днів, коли цілими групами вбивали українських письменників з 1934-го по 1938 роки. Але чомусь ці розстріли не так цікавлять, як фейковий з’їзд невідомо якого року і невідомо де.

Однак фейкарі не зупиняються і стали відверто займатися шулерством, приписуючи українцям московитські пісні, нашвидкуруч їх переклавши. А шило все одно стирчить з гнилого лантуха.

Я вже писав про такі випадки, але ось з’явилося відео з концертом Тараса Житинського. Концерт складався з «вкрадених» пісень. На ходу вигадуючи небилиці про ту чи іншу «вкрадену» пісню, плутаючись і заникуючись, він вифантазовував якусь свою історію тієї чи іншої пісні.

Серед них була і пісня «Прощався стрілець зі своєю ріднею», яку він назвав козацькою, а стрільця замінив на козака. Себто виходить, що стрільці поцупили цю пісню в козаків. Насправді ця пісня не козацька і не усусівська, а створена в рядах дивізії Галичина. Дивізійники теж себе називали стрільцями. Найдавніша її фіксація – книжка дивізійника Олега Лисяка «За стрілецький звичай» (1953, Мюнхен).

Читайте Юрій Винничук: Як нас робили нациками

Потім пішли такі ж вкрадені «Ой мароз-мароз», «Паручік Галіцин». Ця остання взагалі має кілька версій – від Махна до УПА. А що «вкрадених» пісень виявилося замало, то взявся співак редагувати некрадені пісні: «Їхали козаки із Дону додому». Тут він замінив одне слово: «козаків» на «хозарів». Дарма, що народна пам’ять не зафіксувала хозар у жодному тексті, та, зрештою, прості селяни й поняття не мали, що то за звір.

І це не його нов-гав, бо до нього вже таку дурню сотворили інші, стверджуючи, що козаки не могли познущатися з української дівчини. Що ж, люди, не ознайомлені з нашим фольклором, можуть думати як завгодно. Однак пісень, де козаки знущаються з дівчат, є чимало. Є пісня, записана Оленою Пчілкою про козака, який підманув дівчину, обіцявши одружитися, але вивіз до лісу і зґвалтував. А потім:

Взяв Гайдай дівчину попід білі боки

Вкинув Катерину у Дунай глибокий.

В іншій пісні:

Ой пливе дівчина, ручками махає,

Козак шабелькою ручки обтинає.

Нагадаю ще балади і легенди про Марка Проклятого, який жив зі своєю сестрою, а потім відрубав її голову і носив у мішку з собою.

Далі Житинський вирішив пригостити народ махновською піснею «Любо, братці, любо», яку буцім теж у нас москалі «вкрали». І залунало: «а першАя куля», «а другАя» і т. д. Тобто це треба розуміти так, що усі ці перли цілком нормальні, бо то ж – махновці. Що з них візьмеш?

А дарма. Бо, наприклад, чудову пісню «Розпрягайте, хлопці, коней» написав таки махновець Іван Негрибицький (1896–1950).

Про цю пісню теж вигадують небилиці, нібито вона відома в записах 19-го ст. Однак джерел не вказують. Але теж намагаються зредагувати, переконуючи, що козак не міг таке дівчині сказати:

Знаю, знаю, моя мила,

Чим я тобі не вгодив,

Бо я вчора-ізвечора

Кращу тебе полюбив.

Причому це вигадують люди, які вважають себе фольклористами. Однак стримаюся і не буду наводити схожих прикладів зі зрадливими козаками і парубками.

Останнє, що мене збісило, – відео, яке з’явилося до дня народження Олени Теліги з таким текстом: «У Львові презентували пісню, яку більшовики вкрали у поетеси Олени Теліги». І це на мелодію «Ми смєло в бой пайдьом»…

Читайте Юрій Винничук: Мова на задвірках

Нема серед віршів Теліги такого тексту. За цим фальсифікатом стоїть негідник. Але то нічого. Бо є й інша версія, що це петлюрівська пісня 1918 року, на яку купився Тарас Компаніченко. І Тарас, роблячи чимало корисного і важливого, став виконувати фейковий гімн «Ми сміло в бій підем за Русь святую». Уже сам вираз про «святую Русь» мав би свідчити Тарасу, що писав цей текст якийсь яничар.

Поняття «святая Русь» московити намагаються прив’язати до першого митрополита українського походження Іларіона Русина. Не Русича і не Русского, як у деяких московитських виданнях подають, а таки Русина, бо саме так він підписувався. Але в Іларіона нема «святої Русі», а є Русь «світло-світлая». То нічого. «Свєтлая» і «святая», на їхню думку, поняття тотожні.

Вперше поняття «святая Русь» зустрічається у XV сторіччі, і це чисто московитський вираз, який з літератури увійшов у фольклор. Він ніколи не сприймався українцями як свій.

Хоча, правду сказати, московити це поняття поцупили у євреїв, бо «Русь святая» аналогічна «землі обітованій».

Коли москалі захопили у 1914 р. Галичину, газета «Новое Время» раділа: «Вся русская летопись от древнейших времен до последних дней не является ли сплошным и кровавым усилием освобождения? Последних своих детей, вконец замученных и обессилевших, Святая Русь освобождает теперь!». Це так про галичан. А «визволення» це супроводилося арештами, обшуками і вивезенням сотень і сотень заручників на Сибір. Все, як і зараз.

Гоголь до маразму довів це поняття у другій редакції «Тараса Бульби», де кожен козак, помираючи, не забуває перехреститися і виголосити цілий спіч про Святую Русь і во славу «білого царя».

Коли Струве 1914 року у своїй знаменитій статті «Великая Россия и Святая Русь» формулював завдання Росії у світовій війні, на першому місці у нього стояло: «Воссоединить и объединить с империей все части русского народа». Саме це розуміється під виразом «Святая Русь».

Читайте Юрій Винничук: Орда? Ні, гірше орди

Коли ми добивалися автокефалії нашої Церкви, Кірілл Гундяєв заголосив: «Духовное единство святой Руси разорвать невозможно. А если когда-нибудь это произойдет, то неизвестно, что произойдет вообще с православной церковью, потому что духовное единство святой Руси есть нечто, что удерживает многих от поклонения злу».

Про те ж волав і «преподобний» Лаврєнтій Чєрнігавскій (ґеґнув у 1950 р.). «Настойчиво и строго» він попереджав українців, що «наше родное слово Русь и русский… было Крещение Руси, а не крещение Украины… нельзя разделить Россию, Украину и Белоруссию. Это вместе Святая Русь. Знайте, помните и не забывайте».

В українських піснях поняття «святоруська земля» і «Свята Русь» зустрічається лише в кількох текстах – і дуже рідко в літературі. Вперше вжили його автори «Русалки Дністрової» («святая Русь була селом райських птиць і дивів»), а за ними – галицькі москвофіли: Мончаловскій О. Святая Русь. Львовъ, 1903. Жоден наш класик не вживав у позитивному значенні такого виразу.

У Миколи Куліша в п’єсі «Мина Мазайло» є така репліка: «Грай! Так! Отак! Гех, сучої ти мами святая Русь, гарбуз тобі тепер у твій товстий державний зад! Слухай, як дзвонить і гра Україна! Устають з могил сивоусі запорожці, сідають на коней. Цоки-цок!.. Чуєш, мчать? Сивоусі лицарі».

Володимир Панченко в книзі про М. Зерова писав «про «сторозтерзаний Київ», у який прийшла «святая Русь».

Як бачимо, це поняття сприймалося негативно. То як могли вояки армії УНР співати таку пісню?

Коли я в коментарі назвав її фейком, у мене попросили залізного аргументу. Я його назвав. Готуючи свої антології, я проглянув геть усю пресу УНР. Всі віршовані тексти, які там були, я сфоткав, а вже потім розшукував вісті про долю їхніх авторів. Тому можу твердо сказати, що не було такої пісні. Не було її в жодних виданнях, у жодних спогадах. Автор примітивної підробки все ще серед нас.

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні