Коли сутінки сповзали на місто, вулиці і провулки, парки і сквери спалахували сяйвом сотень газових жарівок. Але не самі собою, бо була така професія – ліхтарник, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.
Львівський ліхтарник, який газові ліхтарі консервував, запалював і гасив, починав свою працю вже пополудні листопадового дня. Він ходив від ліхтаря до ліхтаря з легкою драбинкою, якою спинався до гранчастої скляної лампади на залізному стовпі, щоб очистити її стінки від пилу і замінити перепалений «мантель», який охороняв пальник.
Увечері ліхтарник ходив з довгим дрючком, на кінці якого горів обкручений довкола палиці ґнотик. Дрючком він відчиняв газовий вентиль і ґнотиком запалював газ, який спалахував з характерним звуком, через що батяри називали ліхтарника «фук-фук».
Ліхтарники були схожі на примар, ніхто їх зазвичай не помічав. Такі собі рухомі тіні, що ковзали навпотемки і, здавалося, самі не бажали, аби їх хто-небудь помітив.
Читайте Юрій Винничук: Перша страта у Львові за австрійським кодексом
У 1888 році місто освітлювалося 656 газовими ліхтарями і 866 гасовими. Однак під час Першої світової, коли до Львова вступили москалі, а потім відбулися бої між українцями і поляками, чимало ліхтарів постраждало. Настільки, що місто щовечора потопало в темряві. Не тільки у віддалених районах і провулках, які вже змирилися з воєнною долею, але навіть на деяких вулицях і площах центру міста можна було вечорами розбити голову об незасвічений ліхтар або втопитися в калюжі біля нього. Калюж і болота теж не бракувало.
У 1920 році преса нарікала, що хоча «комендантська година» лише з 11-ї години, ліхтарі на вулицях гасять чомусь уже до 10-ї.
Погано освітлені або геть не освітлені вулиці швидко облюбувало товариство з-під темної зірки. Там кублилися батяри, повії і грабіжники. Такі вулиці люди намагалися минати не самотою, а чекати на якесь товариство.
Проблема гашення ліхтарів час від часу турбувала львів’ян. 10 березня 1930 року «Gazeta Lwowska» запитувала: «Чому у Львові закриваються брами о 10, а не як у Варшаві взимку о пів на 11-ту, а влітку об 11-й? Чому у Львові гасять ліхтарі об 11-й, коли у всіх великих містах світло горить до 12-ї години ночі?»
Газети нарікали, люди теж, але ситуація не мінялася, бо ще й у липні 1939 року всі знову ж таки нарікали темряву, яка вкриває місто пізніми вечорами. Далі існував звичай гасити вуличні ліхтарі близько 11-ї години вечора. Гасили не за порядком, а починали з другого ліхтаря від рогу таким чином, щоб останніми погасити наріжні ліхтарі. Винятком був лише центр міста, який освітлювався і газом, і електрикою настільки яскраво і щедро, як жодна вулиця в будь-якому іншому місті, включно з Варшавою. Сюди треба також додати яскраве світло з вітрин і з брам кінотеатрів та розмаїтих кнайп. На решті вулиць неподільно панували одноконфоркові газові ліхтарі, що насилу розсіювали темряву, надаючи місту сумного, похмурого вигляду.
Читайте Юрій Винничук: Наш Дикий Захід
Ліхтарі переживали свої катаклізми. Під час страйків їх громили. А коли застрайкували ліхтарники, то магістрат залучив для запалювання ліхтарів судових урядовців – і ліхтарники кидалися їх бити. І мали на цьому полі бою значний успіх. Урядовців замінили студентами, обіцяючи їм подвійну оплату, – ліхтарники кидалися бити й студентів, але тут їм уже не фортунило. Мусили відступати. Тоді бралися до надійнішого способу: ходили й гасили ліхтарі.
Гасили ліхтарі також батяри – то була їхня улюблена забава. Зрештою, і в моєму дитинстві були такі, що ходили з рогатками і стріляли скобами по жарівках на стовпах.
На ліхтарях любили чіпляти різні афіші, оголошення, але врешті магістрат це заборонив. Однак ніхто не міг заборонити якихось політичних акцій. Так у 1938-му повісили були на ліхтарі опудало Сталіна. Совєтська преса про це нічого не написала, але совєтський консул у Львові висловив магістрату своє обурення. В магістраті чемно обіцяли знайти «злочинців», однак жодних кроків у цьому напрямі не зробили.
Кількість електричних ліхтарів поволі зростала, але витіснити газові їм не вдалося. Перед Першою світовою було в місті 80 електричних ліхтарів, у 1927-му – 145, у 1933-му – вже 1313. Однак газових ліхтарів було значно більше: 3900 із 5518 конфорками.
У 1940 році, коли до Львова стали з’їжджатися совєтські письменники, помітив ліхтарників Юрій Смолич:
«Якщо ви приїдете до Львова надвечір, коли на сиве місто поволі спадає синій смерк, і зразу поринете в тісняву центральних вулиць – ви побачите, як спалахують вогні вечірнього міста. І зразу ж ви помічаєте якусь незвичайність у цьому звичайному факті: ліхтарі спалахують не зразу вздовж вулиці всі, а загораються один по одному з невеличкими інтервалами. І світло від них сочиться не яскраво-жовтаве, а матове, блідо-молочне, навіть синяве. Не електричні, а газові ліхтарі. Ви спиняєтесь, і за кілька хвилин процедура запалювання ліхтарів наближається і до вас.
Читайте Юрій Винничук: Як я був там, де нема Русі
Процедуру цю виконує звичайна смертна людина, тільки що в якомусь “безсмертному” одязі, дуже схожому на одяг похоронного фігуранта. Довгий чорний капот, на голові щось середнє між циліндром і конфедераткою. Наділений вищою місією – давати світло – фігурант не йде, а виступає неквапом і урочисто. На плечі в нього довжелезна патериця, а на ній на кінці смолоскип. Він підходить під кожний ліхтар і тицяє смолоскипом до горілки [це він так зукраїнізував “горєлку”, – Ю. В.] Тоді поважно повертається і марширує далі, до слідуючого ліхтаря. Поки не зникне в синявому тумані м’якого газового освітлення. Як якась мара в морок середніх віків.
В тісних вулицях Львова освітлення газове, на широких проспектах та площах – електрика. І два світла – ясно-жовтаве та тьмяно-синяве – змагаються, немов дві пори року, літо й зима».
А згодом ліхтарники щезли разом із газовими ліхтарями.
