Погляд

Юрій Винничук: Учнівські фіґлі

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Школу я не любив. Е, що там не любив? Я її ненавидів. Після кожних батьківських зборів по моїй дупі гуляв пасок, віник або тріпачка, якою вибивали килими. Екзекуція не була аж такою болісною, бо я собі заздалегідь запихав у штани рушника. Але мусив кричати і гірко ридати, щоб себе не видати.

Вчився я в Станіславові у трьох школах. Спочатку на Софіївці, у цій школі було чотири класи. Але… в двох кімнатах. І було там лише дві учительки. В одному класі сиділи «перваки» і «третяки», а в другому – «другаки» і «чвораки». Тобто за один урок вчителька обслуговувала два класи, пише Юрій Винничук для порталу Збруч.

Школа була нікудишня, переважна більшість дітей належали до робітничого класу і жили дуже бідно, їхній розумовий рівень теж був сумний. Єдиною привабою тієї школи було те, що розташована вона була за яких 50 метрів від нашої хати.

Оскільки я прийшов до школи, вміючи читати, писати і рахувати, то перші два класи був відмінником. Але не з поведінки.

Наступні школи – №16 (5–8 класи) і №2 (9–10 класи) – були такими ж простацькими. Панськими натомість були школи російські, особливо школа з посиленою англійською. Там вчилися не лише росіяни чи російськомовні, а й українці, бо то була єдина «англійська» школа в місті. Відповідно, і вчителі там були вищого рівня.

Не дивно, що ми наших учителів, за малим винятком, не любили і робили їм псоти, вигадуючи глузливі прізвиська. Гібон мав таке обличчя, що полюбити його могла тільки рідна мама, Клізма ходила так, ніби мала в сідниці кактус, у Кобри був життєрадісний задок, і вона підступно жалила, але всі старшокласники задивлялися на неї…

Читайте також:

Юрій Винничук: Таємниці еротичних вібраторів у Галичині

Однак цих трьох ми побоювалися і шкоди їм не робили. Іншим вчителям підсовували поламане крісло. Одна вчителька перекинулася, задерши ноги і задемонструвавши нам довгі фланелеві майталеси синього кольору. Однак ніхто не сміявся. Іншому вчителеві намастили чорнилом край столу, і він випацькав собі сорочку.

Робили ми фіґлі й одні одним. У нас в класі з’явився новий учень на прізвище Булишкін, якого ми всі називали Булочкін. Він був якийсь дивний, розмовляв з акцентом, але вчився добре, бо визубрював напам’ять підручник. Він мав дуже сміхотливий настрій. Я малював карикатури на нього і передавав учням. Коли доходило до нього, він починав голосно реготати і не міг спинитися.

Ще одна нова учениця, яка залишилася на другий рік, мала прізвище Гуска. В тих моїх карикатурах я довготелесу Гуску звінчав з маленьким Булочкіним і малював їхні пригоди. Гуска злилася, кидалася на мене, а Булочкін тішився і знову серед уроку починав реготати.

Були такі хлопці, що підсовували дзеркальце під спідницю дівчині і розглядали, які в неї майтки, а то навіть фоткали. Милим ділом було принести до школи хрущів і випустити їх під час уроку, або, коли вчителька відвернулася до дошки, сипонути жменею дрібних копійок. Чи, скажімо, зімітувати гучне пукання.

Але то все були дрібниці у порівнянні з тими фіґлями, які влаштовували в галицьких гімназіях за Австрії і згодом за Речі Посполитої.

Читайте:

Юрій Винничук: Як львівські злодії шварґотіли

Гімназисти в Перемишлі перед приходом учителя німецької винесли катедру на коридор і заховали в закутку. Коли учитель прийшов і не побачив ні катедри, ні свого крісла, став учнів шпетити і допитуватися, куди вони її поділи. Але весь клас, наперед змовившись, мовчав і вдавав, що не розуміє, про що мова.

Знервований германіст побіг по директора. За той час учні встановили катедру на місце і знову чемно сіли на лави. Ввалюється розлючений директор.

– Де катедра? – гукає з порогу.

– На свому місці, – відповідають учні.

– Але ж її не було! – скрикує, ледь не плачучи, учитель.

– Боронь Боже! – озивається староста класу. – Як не було? Була на місці. А ми чесно сиділи на лавках. Мусило щось панові вчителеві привидітися.

Директор зиркнув на учителя і сказав учням:

– Щоб мені більше це не повторилося.

Читайте також:

Юрій Винничук: Казка, в яку повірили всі

У львівському університеті на прохання професора скласти йому список слухачів академіки (так тоді називали студентів, а студентами називали гімназистів) зладили такий список, що коли професор його зачитував, перевіряючи, чи є всі на місці, то всі душилися зі сміху.

– Пан Барановський!

– Є!

– Пан Козловський!

– Є!

– Пан Воловський!

– Є!

А далі пішли – Телицький, Цапський, Свинський, Кабанський, Качинський, Котинський, Заячківський, Щуровський…

Аж при самому кінці професор здогадався, що то жарт.

Популярними були також «хрестини» новоприбулих учнів. Полягали вони на тому, що новака (новаків називали фуксами) лупцювали по дупі ременем. Саме такі «хрестини» відбувалися традиційно в інтернаті львівської політехніки в Дублянах у міжвоєнний період. Це навіть викликало обурення на сеймі у Варшаві.

Якщо над катедрою висіла жарівка, до неї чіпляли снігову брилу. За якийсь час вона починала стікати на лисину вчителя. А ще гімназисти приносили, змовившись, кільканадцять будиків, ховали їх у ріжні місця: під катедру, до грубки, під шафу, комусь під лавку – і наставляли на різний час так, аби що 5 хвилин дзенькотіли.

Читайте:

Юрій Винничук: Як ми почали війну з Росією

Любили гімназисти, озброївшись «корковцями» (пістолети, що стріляли корками), йти вечорами на єврейську дільницю і страшити євреїв пострілами. У 1913 році академіки-поляки розіграли навіть «замах» на одного з українських послів до сейму, настрашивши його тими корковцями. Він викликав поліцію, а коли справа з’ясувалася, не бажаючи робити з себе посміховисько, запросив хлопців на вечерю.

Під час російсько-японської війни всі галичани вболівали за Японію, а академіки навіть влаштовували «японські фестини». І однієї ночі на будівлі російського консуляту з’явилося зображення японського прапора і запрошення на фестини. Добродушний консул Пустошкін не розгнівався, охоче прийшов на святкування і брав участь у забаві.

До теми:

Юрій Винничук: Країна неляканих всезнайок

В приватній гімназії у Львові під час уроку психології під вікном раптом почала вигравати катеринка. Учитель помітив якесь заворушення серед учнів. Один з учнів встає і питає дозволу зачинити вікно. Учитель погодився. Учень підійшов до вікна, вихилився і гукнув: «Таж не зараз! За годину!» У класі пожвавлення і сміх. Учень повертається і каже: «Пане професоре, ви ж нас не зрадите? Це для латини. Така нудна!»

Львівські гімназисти любили ще й такі фіґлі. Коли в якогось професора були уродини, а гості мали прийти увечері, приходили до нього гурмою, щоб привітати і зачитати віршовану орацію, яка могла тривати цілих 10 хвилин. Після того налітали на вгощення і, заки прийшли перші гості, зникали. Аби задобрити професора, співали многая літа на його іменини на початку уроку. І лихо, коли професор був Яном або Іваном, бо іменини припадали ледь не щотижня.

Замість крейди клали на дошку виструганий кавалок дерева. В дівчачих школах крейду заміняли цукром. А ще заміняли таблички на дверях, мінялися класами, а вчитель часто навіть не помічав, що він не тим учням викладає. Ховалися під лавками чи в інших закамарках. Учитель заходив, нікого не бачив і виходив. Тоді всі займали свої місця. Коли з’являвся учитель із директором, повторювалася сцена з катедрою.

Якось за Австрії львівські гімназисти вирішили позбиткуватися з гімназистів, які приїхали з Відня, і коли ті вирушали назад, приготували їм подарунок. Назбирали шутру, пішли до цукерні, де працювала знайома дівчина, і та гарно той шутер запакувала в цукерняне пуделко. Віденці були зворушені тим трикілограмовим даром і сказали, що відкриють пуделко вже вдома. Через місяць віддячилися тим, що прислали велику пляшку дорогого французького вина. Наші, ясна річ, навіть його не відкорковували. Але ж не пропадати добру. То занесли до третьорядної ресторації і залишили там під столом. За якийсь час переконалися, що підозра їхня була не безпідставна.

Цікава сцена розігралася з професором, який вчащав до публічного дому. Йому підкинули листа від нібито гімназистки, яка дуже хотіла з ним зустрітися. Професор радо прийняв запросини на здибанку. Але там його чекала не дівчина, а перебраний хлопець. Ватага гімназистів з превеликим задоволенням стежила за цією сценою аж до моменту, коли хлопець, що вдавав дівчину, не притулився до професора так, що той вжахнувся.

У Львові 1914 року на початку російської окупації з’явилося оголошення, що є на продаж молодий орангутанг. Адреса була професорська. Ціла купа російських офіцерів, які їхали на фронт, запрагнули купити собі такого товариша, а деякі навіть обурилися, коли власник помешкання наполягав на обмані. Нарешті, за порадою, він опублікував оголошення, що орангутанг проданий – і вже мав спокій.

Коли в 1920-х була продовольча криза, студенти також давали оголошення в газети, що певний професор торгує картоплею або спиртом.

Один фіґляр, прізвища якого мемуаристи не подають, бо він згодом став відомим поетом і гімназійним учителем, налив до професорського «банячка» («мельоника»), що лежав на катедрі, цілу пляшку чорнила. Професор був підсліпуватим і нічого не помітив. Після лекції він зі звичною поважністю поніс капелюх до дверей, а за порогом вбрав на голову. Червоне чорнило облило його з голови до ніг. Але для жартуна обійшлося це невесело – мусив покинути гімназію.

А ви які свинства учителям та викладачам влаштовували?

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні