Погляд

Юрій Винничук: Як ми почали війну з Росією

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Коли з’явився в російському перекладі роман Джонатана Літтела, а дехто з наших інтелектуалів кинувся вихвалювати його на всі заставки, мені досить було пробігтися по діагоналі, щоб зробити свій висновок: це брехливий антиукраїнський роман.

Мені заперечували, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.

Брехні у ньому так багато, що аж дивуєшся, до якої міри опустився автор, щоб стільки нагромадити різних вигадок і хворобливих фантазій. Однак російським перекладачам того всього було замало, і вони ще й від себе додали дещицю. Якщо в оригіналі і в англійському перекладі корінь «ukrain» трапляється 167 разів, то в російському перекладі маємо «украин» вже 176 разів.

Після скандалу з російським перекладом, де було вилучено цілі шматки тексту, вийшло нове виправлене видання, але цифра 176 залишилася.

Автор, побувавши у сучасному Львові і чуючи повсюдно українську мову, наївно вирішив собі, що так було і перед війною, і під час війни. Тому у нього українці й українська мова зустрічаються на кожному кроці. Хоча у Львові українців було, як кіт наплакав.

Перед війною вони становили 15-16% і жили переважно на околицях. За час совєтської окупації їх стало ще менше, бо багатьох вивезли, розстріляли, а багато і втекло. А тим часом населення Львова зросло втричі за рахунок «визволителів» та біженців з Польщі, ба навіть з Чехословаччини. Тож на час німецької окупації українців не могло бути більше як 5%.

Однак герою Літтела трапляються лише вони, і саме вони б’ють євреїв залізними палицями, та ще й у храмі. Є чимало божевільних фантазій про ці події, включно з «українською поліцією» у Смоленську (німецький фільм «Наша батьки, наші матері»), але щоб у греко-католицькій церкві відбувалися розправи над євреями?

Читайте Юрій Винничук: Забута перемога

Герой Літтела, як справжній гітлерівець, не дивується злочинам німців, ні: «Я думав про цих українців: як вони дійшли до цього?». Ось що його хвилює.

Постійне наголошення на означенні національності скидається на глум. Це так, якби хтось писав роман про 1937 рік, а там були б такі фрази:

Двоє євреїв волочили старого з дерев’яною ногою…», «євреї взяли двох мертвих українців за руки і ноги, розгойдали і кинули в яму.

Або пофантазуймо: єврейський чекіст схопив табуретку і став лупити нею Миколу Куліша по голові… двері відчинилися, вбігло ще двоє розлючених євреїв і приєдналися до розправи…

О! Навіть не сумніваюся, який би зчинився ґвалт.

А Літтелову брехню таки видали в Україні. Чи є там коментарі, які пояснюють, де саме брехня? Не знаю. Ось перша ліпша фраза, де мова про плакат ОУН, звернений до євреїв:

«Tu n’as pas vu les affiches de l’O UN? Vous avez accueilli Staline avec des fleurs, nous offrirons vos têtes à Hitler en guise de bienvenue».

«Ви не бачили плакатів ОУН? Ви вітали Сталіна квітами, а ми привітаємо Гітлера вашими головами».

Що такого плакату ніколи не було, марно комусь у світі доводити, коли цей роман перекладено стількома мовами.

Один з його героїв із захватом описує, як в СССР створювали національні алфавіти, формували національні літературні мови, але ні слова про те, що майже всі мовознавці, як і письменники, як і вчителі, потім були ліквідовані. Причому письменників малих народів знищили всі 100%.

Дістається в романі й «петлюрівцям»:

Євреї «en 1918, ils avaient accueilli nos troupes comme des libérateurs, des sauveurs; celles‑ci s’étaient comportées très humainement; après leur départ, les Ukrainiens de Petlioura étaient revenus les massacrer».

Євреї «у 1918 році вітали наші війська як визволителів, рятівників; вони поводилися дуже по-людськи; після їхнього від’їзду українці Петлюри повернулися, щоб їх знищити».

І тут марно доводити, що Петлюра ніколи антисемітом не був, а Україна була єдиною (!!!) країною в світі, де функціонувало Міністерство жидівських справ. І це було при Петлюрі.

Нісенітниць, яких нагородив Літтел, безліч. Наприклад, він стверджує, що «Українські січові стрільці скоріше за автономію, аніж за повну незалежність». Як, між іншим, і бульбівці. Тобто яку автономію? В межах Польщі? Чи в межах СССР?

Юрій Винничук: Знамениті дурисвіти

Поляки цілком справедливо запротестували проти називання концтаборів на своїй території «польськими таборами». Бо які ж вони польські?

Те саме стосується так званої «української поліції», чи навіть «єврейської», в гетті. Для ліквідації євреїв, для охорони таборів, для роботи в газових камерах гестапо використовувало відділи, що складалися з полонених різних національностей. Маючи на вибір смерть з голоду, тифу чи дизентерії, совєтські полонені вибирали життя на службі в гестапо. Хоча ця служба для них часто теж закінчувалася у тій самій печі, яку вони обслуговували. Бо зайві свідки нікому не були потрібні.

Лев Шанковський писав у газеті «Свобода» (1952 №55):

«ми протестуємо, щоб цих людей називати “українцями”… Тим часом в одному спогаді читаємо: “замовлено обід на 200 українців; отже, завтра треба сподіватися великої акції”. У польських дистриктах Генеральної губернії ці відділи з полонених називали “українцями”. У цій назві, що її спільно придумали німецькі гестапівці й енкаведівські майстри, добачуємось далекосяглої провокації з метою зашкодити українському визвольному рухові. Треба признати, що ця провокація їм частинно вдалась.

Звичайно, в Галичині відділів цих годі було називати “українцями”. Тут їх називали “чорними”. Тому що гестапо зодягнуло їх в чорні кабати з сивими ковнірами й сивими випустками на рукавах».

У Літтела «чорні» стали «зеленими».

Ті «чорні» розмовляли різними мовами, не конче українською, а в Києві поголовно вся поліція розмовляла російською. Відділ «чорних», який охороняв Янівський концтабір, завершив свою службу на Пісковій горі у Львові, де їх розстріляли.

Тим часом сумлінний учень Літтела Міша Дубінянскій пише в «Українській Правді» «о полицейских кадрах, участвовавших в уничтожении евреев и впоследствии влившихся в ряды УПА».

Читайте Юрій Винничук: Країна неляканих всезнайок

З цих слів можна робити висновок, що геть уся допомогова поліція перейшла в УПА. Але це неправда. До УПА перейшла в першу чергу волинська поліція. Київська не перейшла. Та й не могла перейти, бо українців там не було.

Більше того, ця так звана «українська поліція» брала участь в акціях проти УПА й прославились в пацифікаціях українських сіл в Галичині. У звіті УПА з тих часів писалось:

«За два тижні німецькі “чорні” гайдуки погромили такі села: Довга Войнилівська, Перекоси, Дуброва, Довжна, Дорогів і Цвітова. У кожному зі згаданих сіл погромники досхочу грабували, насилували жінок і дівчат, заражуючи їх сифілісом, арештували й стріляли людей. Між іншими застрілили на місці 3 чоловіків, а 12 забрали зі собою й по дорозі теж застрілили. З 4 сіл забрали до 50 коней.

Оці поборники “Нової Европи” виявили себе запеклими комуністами. Між іншими скатували до безтями одного українця за те, що він вимазав у військовій книжці совєтську зірку. Себе називають залюбки “сталінськими ребятами”. Бешкетуючи на українських селах, вони вигукують: “Ви хотєлі Гітлера, вот вам і Гітлер”».

Цікава, правда, «українська поліція»?

І коли усілякі міші кидають жменями антисемітські цитати з окупаційної преси, то теж мали б розуміти, що то не була українська преса, а німецька преса українською мовою. І такою антисемітською вона була по всій окупованій Європі. І в російських містах теж.

А при кожній такій газеті сидів німецький цензор і казав, що писати, а що не писати. І коли така газета намагалася стати українською, то працівників її ліквідовували, як ліквідували в Бабиному Яру Олену й Михайла Телігів, Івана Ірлявського, Костя Гупала, Івана Рогача, Ореста Чемеринського, а в Кривому Розі – поета Михайла Пронченка і багатьох інших.

Тут, зазвичай, прилітають свідки загибелі Олени Теліги і волають, що вона загинула не там. Однак на запитання «тоді де?» відповіді не дають. А поки такої відповіді нема, вважаємо, що саме в Яру, бо якраз у лютому 1942 року там і тривали розстріли.

Але була преса і видавництва Українського Центрального Комітету, який існував під час німецької окупації легально і опікувався культурною працею серед українського населення. Так от – ця установа за весь час своєї діяльності не проголосила ані одної антисемітської фрази. У їхніх виданнях нема жодного рядка, спрямованого проти євреїв.

Але Літтела такі речі не цікавили. Він перебував і перебуває під впливом кремлівської пропаганди і в гидотному інтерв’ю виданню «Бабель» меле про те, що у війні на Донбасі винна Україна, яка роздратувала Росію мовним законом.

Що за маячня? Тобто зауважте: Росія напала на нас у 2014, а мовний закон було прийнято у квітні 2019!!!

Це так виглядає, що Росія геніально передбачила цей закон?

Юрій Винничук: Поцілуй мене в одне місце!

Дивує тут позиція журналіста, який брав інтерв’ю. Він нічого не заперечив. А зрештою… чому дивує? Це ж «Бабель», а не «Сковорода».

Розсмішила мене і фраза про Донбас, який «раніше був однією з найважливіших частин країни у плані економіки». Ну, звісно, ми пам’ятаємо, як вони нас «годували».

Цікаво, скільки разів згадуються українці в українському перекладі. Назва якого викликає подив: «Благоволительки». Конструкція дивовижна і поза межами норм української мови, як і здорового глузду. І це теж не дивує, бо ж видали російські фукси.

Зате потішив мене польський переклад. Назва там скромніша: «Ласкаві». А корінь, що формує такі слова, як українець, український й Україна, трапляється не 167 і не 176 разів, а всі 179.

Як гуляти, то гуляти!

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні