Не думаю, чи знайдеться бодай хтось із моїх читачів, який хоча б раз у житті не озвучив цієї фрази в різних варіаціях. А головне, що всі знають, де розмістилося те «одне місце».
Ця фраза часто трапляється в сучасній літературі, але рідко в класичній. У драмі Йогана Вольґанґа Ґете «Ґец фон Берліхінґен» вона фігурує в значно конкретнішій формі. Саме завдяки цій драмі вираз набув такої популярності, що німці стали вживати евфемізм, кажучи про когось, що той «зацитував йому Ґеца». Недарма ж і Е. М. Ремарк у романі «На Західному фронті без змін» згадує цю фразу, пише Юрій Винничук для порталу Збруч.
Однак в українському перекладі, коли сурмач переказує Ґецові наказ імператора здатися, той відповідає: «Скажи своєму начальнику, що до його величності я завжди відчуваю належну пошану. А він, скажи йому, хай мене… (зачиняє вікно)».
В російському перекладі те саме: «Скажи твоему начальнику, что к его императорскому величеству я, как всегда, чувствую должное уважение. А он, скажи ему, он может меня… (Захлопывает окно.)»
Але в оригіналі остання фраза суттєво інша: «Er aber, sag’s ihm, er kann mich im Arsch lecken!» – «А він, скажи йому, може поцілувати мені дупу!» (букв. «вилизати мені дупу»).
Читайте також: Юрій Винничук: Народи Німеччини і Росії хочуть жити в дружбі
Український переклад було видано у 1982 році, коли слово «дупа» попало під заборону. Цікаво, що потрапило воно в одну компанію з такими невинними слівцями, як «либонь», «сливе», «далебі» і т. д. Тому і в двотомнику Я. Гашека, який вийшов у той самий час, більшість перчених словечок з перекладу С. Масляка позникали. Якщо у виданні 1970 року дізнаємося, що «Палівець був відомий грубіян, кожне друге слово в нього було “дупа” або “гівно”», то вже у виданні 1983-го маємо: «зад» або «лайно».
У виданні 1970-го про напис на стіні в’язниці читаємо: «Поцілуйте мене в сраку». Літери «сраку» були, однак, перекреслені, а збоку написано великими літерами: «ФАЛДУ».
У виданні 1983-го подали натомість двічі скорочено «ср…».
А однак і видання 1970-го було значно цнотливіше за оригінал, бо Палівець, відповідаючи на запитання, куди подівся портрет цісаря, відповідає: «Jó, to mají pravdu,» odpověděl pan Palivec, «visel tam a sraly na něj mouchy…».
В перекладі ж маємо: «Еге ж, правду кажете, висів, – ствердив пан Палівець, – та той портрет дуже мухи запаскудили».
Або: «Vlezte mně na záda s vaším telefonem,» pomyslil si Švejk, «budu se s vámi bavit».
В перекладі Масляка: «Поцілуйте мене десь з вашим телефоном, – подумав Швейк. – Буду я з вами бавитись».
Читайте: Юрій Винничук: Серед печених смаколиків
Та вернімося до Ґете, який, вочевидь, мав ґуст до сороміцтва. У першому варіанті «Фауста» був дуже детальний опис відьомського сабашу на Лисій горі зі сценою цілування Диявола в дупу. Ґете описав, як Диявол з’являвся в образі чорного цапа з крилами кажана, між рогами у нього горів синій вогонь, а довкола розливався сморід сірки. Кожна відьма мусила пошанувати його, поцілувавши в задницю. Потім Диявол позбавляв цноти якусь юну відьму, а опісля відбувалася чорна меса – богослужіння, прочитане задом наперед. Вівтарем слугував живіт щойно зіпсованої панни: на нього клали миску з кров’ю новонароджених немовлят. Закінчувався сабаш дикою оргією і скаженими танцями.
Опис тієї оргії зі смакуванням усілякого збоченства все ж таки викликав в автора тиху підозру, що публіка її не зрозуміє, тому розділ «Ніч Вальпурґії» опублікували скорочено. А відтак і всі переклади вийшли куцими, позбавленими відвертих сексуальних сцен. Тепер повний текст можна прочитати лише в наукових виданнях.
Читайте: Юрій Винничук: Торговці живим товаром
Описи сабашів у ХVІ – ХVІІ сторіччях були дуже популярні, їх видавали і перевидавали зі щедрими ілюстраціями, і в епоху середньовіччя вони замінювали порнографічну літературу, яка б не змогла оминути цензури. А це був єдиний вид літератури, де відверто описувалися сексуальні оргії з сороміцькими подробицями, ще й супроводжувані відвертими ілюстраціями. Було чим посмакувати міщанам.
Але не тільки відьми полюбляли цілувати дупу. Це любили навіть грецькі боги. Зокрема, Діоніс мав схильність до орально-анальних забав. На грецьких мальовидлах частенько зображали силена (лісового чоловіка) зі звабливо випнутим задком у бік Діоніса. Та й сам Зевс звабив юного Ґанімеда, захопившись його дупою. Тоді бог Ерос, бажаючи, аби Громовержець покинув юнака, ощасливив такою ідеальною сідницею іншого хлопця, що Зевс і справді кинув свого дупуся.
Римський поет Марціал, приятель Сенеки, писав: «Queae dedit os, culum non minus dabit» («Не борони вуст (os) і дупи (culum) не відмовляй»). Кажуть, що саме з цієї фрази походить вираз osculum.
У грецьких п’єсах герої найчастіше захоплюються жіночими дупцями, дуже рідко − персами і ніколи − статевими органами. У «Лізистраті» Арістофана спартанський посол волає: «Але дупця − диво!», а в «Мирі» Ксантіс каже: «Вже дівка викупана, дупецькі справи в порядку».
Впродовж двох сторіч завдяки атенцям (афінянам) анальна еротика трималася в моді по всій Греції, бо начебто була куди шляхетніша і навіть цнотливіша від ґенітальної.
В «Кентерберійських оповідках» кавалер прохає в панни поцілунку, і панна виставляє з вікна дупцю, яку він і цілує в потемках:
А ти мені набрид вже до оскоми;
Дай спати, хай беруть тебе чорти!..
В віконце виставила дупу,
Й Абессалом засліплений був рад
Її поцілувати в голий зад…
(переклад М. Стріхи).
Та після епохи античності для дупці настали невеселі часи. На противагу середньовіччю, яке віддавало перевагу жінкам з вузькими стегнами і струнким станом, в епоху Відродження воліли широкі стегна, міцну талію і товсту сідницю, але при цьому поцілунок у перса перейняв на себе усю сексуальність. Дупця відійшла на другий план. Принаймні у ХІХ ст. вона нічим не виділялась, світські дами намагалися підкреслити лише свої перса. Але вже у ХХ ст. дупця знову підняла своє реноме, особливо, коли з’явилися обтислі спіднички та джинси. І коли хтось озирається вслід гарній дівчині, то милується саме сідницею, бо, як сказав герой мого роману «Мальва Ланда», справжнє обличчя жінки – це її дупа. І сперечатися з цим важко.
Однак поцілунок в дупцю втратив свою шляхетність. Тепер, коли жінка каже: «Поцілуй мене в одне місце (можливі варіанти)!», то це чомусь означає те саме, що «Пішов ти…»
А шкода.
Епілог
Коли 21 квітня 1894 р. з нагоди Виставки крайової у Львові рушив Личаківською перший електричний трамвай, мала нагоду прославитися пані Скоробецька.
На звук трамваю, що піднімався вгору, вибігла компанія цікавих із шинку Лєрнера. І от пані Скоробецька, рознервована тим, що її чоловік, візник з Підвалля, може втратити зарібок через впровадження нових транспортних засобів, встругнула таке, що її навіки вкоренило в історію дільниці. «Неможлива до виконання пропозиція, ─ писав Франц Яворський, ─ яку пані Скоробецька учинила трамваєві в тій важливій для Личакова хвилі, була останнім виявом реакції на захист ідилічної місцевості, якій наступ міста відібрав усі ознаки незалежності».
Яворський не уточнив, в чому полягала та пропозиція, не розшифрував її також Іван Крип’якевич, переповідаючи за Яворським цей випадок. Довелося зануритися в тогочасні газети і з різних натяків відтворити історичну пропозицію. Отже, пані Скоробецька повернулася до трамваю задом, задерла спідницю і вигукнула:
─ На! Поцілюй мя в сраку!
Але трамвай, бадьоро дзеленькнувши, проторохтів повз личаківців, і так ото почалася нова епоха.
Comments are closed.