Останніми днями з приводу річниці проголошення Акту відновлення української держави 30 червня сипонуло знову розмаїтими фейками і фантазіями. Зокрема прокотилася вигадка авторства КГБ про те, ніби Андрей Шептицький вітав Гітлера. Але опублікований архівний текст свідчить про дещо інше. Нема там привітання Гітлера.
Друга побрехенька, пов’язана з митрополитом: буцім він благословив Дивізію СС «Галичина». Не благословив, пише Юрій Винничук для порталу Збруч.
Коли наші ідеологічні вороги намагаються дискредитувати наших героїв, то змушені вдаватися до фейків, бо потрібних фактів нема. Особливі старання йдуть у напрямі пошуку документа зі закликом винищення євреїв. Такого документа не існує, але «це не означає, що його не було». Логіка вбивча.
Це мені нагадує теперішні фантазії щодо загибелі індіянських дітей у канадських школах-інтернатах. Діти вмирали від багатьох хвороб та епідемій, але відразу з’явилася версія, що в тих школах дітей ґвалтували і вбивали. Жодних доказів чи свідчень про це нема – але їх і не треба. Бо, на думку всевидців, у таких закритих закладах могло відбуватися ще й не таке. Ключове слово тут – МОГЛО.
Читайте: Юрій Винничук: Серед печених смаколиків
Чи могли Бандера і Шухевич закликати вбивати євреїв відразу після проголошення Акту? Могли. А закликали? Ні. Але Акт безапеляційно пов’язали з організованим нацистами (до Львова спеціально прислали кіногрупу геббельсівських пропагандистів) погромом, який досі не досліджений, оповитий легендами і неймовірними цифрами, як і датами.
Пишучи про погром, часто говорять про те, що сусіди вбивали сусідів. Але це не так. За період від вересня 1939 до червня 1941 населення Львова зросло з 350 тисяч до мільйона за рахунок біженців із Польщі, а це були в основному євреї. Натомість багато українців втекло на захід, а хто з відомих політичних діячів не втік, то помандрував у тюрму. Відтак відсоток українців з 15% змалів до 5%.
З’явилися у Львові навіть євреї-біженці з Чехословаччини. Елісєй Сініцин, «Чрезвычайный и Полномочный Посол СССР в Польше», який працював у Львові під прибраним іменем Єлісєєв, згадував: «Когда прибыл в Варшаву, меня сразу же пригласил к себе посол СССР в Польше Николай Шаронов. Он сказал, чтобы я воздержался от поездки во Львов, поскольку здесь мне придется некоторое время заниматься срочными делами. Дел оказалось действительно много. После того, как гитлеровская Германия захватила всю Чехословакию, коммунисты этой страны, среди них было немало евреев, стали нелегально переходить границу в Польшу. Москва согласилась на прием значительной части политических эмигрантов. Шаронов поручил мне организовать нелегальный прием их в Варшаве и отправку в СССР. Эта работа заняла почти весь август, фактически до нападения гитлеровской Германии на Польшу 1 сентября 1939 года».
Читайте: Юрій Винничук: Торговці живим товаром
Отже, навіть оминаючи безліч свідчень у спогадах, чисто математично можна зробити висновок, що в погромі постраждали не так сусіди, як новоприбулі, в тому числі й з СССР. І саме вони викликали найбільшу лють. В кого? А тут уже залежить, хто згадує. Українці кивають на поляків, поляки – на українців.
Вочевидь, цей погром ще чекає на свого Ґжеґожа Ґаудена.
Та вернімося трішки назад – до подій «золотого» вересня 1939 року. З трьох сотень часописів, які видавалися за Польщі у Львові, зосталося кілька: у редакції «Діла» на Ринку 10 видавали «Вільну Україну» і «Красную Звєзду», в редакції «Нового Часу» – «Червону Україну». Через кілька днів редакція «Вільної України» переїхала до колишньої єврейської газети «Chwila», а «Червона Україна» виходити припинила, натомість у редакції газети «Nowy Wiek» почали видавати «Czerwony Sztandar» для поляків. Зате євреї позбулися своєї преси взагалі.
Коротко проіснував сатиричний часопис «Крокодил на Західній Україні» у двох версіях: українській і польській, де були карикатури на польських буржуїв, яких викидали вилами робітники і селяни.
Якщо колишні львівські газети радо публікували розмаїті репортажі, кримінальну й судову хроніку, ба навіть цілі повісті, то тепер у газетах можна було побачити лише неймовірно беззмістовні й пустопорожні реляції, суцільні агітки з подяками Сталінові й Червоній армії («Наше сонце, наша радість, наша міць – Сталін!», «Живемо в щасливій країні під сонцем сталінської конституції!»), підписані відомими людьми, які, з подивом прочитавши цю маячню, довідувалися, що власне вони її написали. Як і примітивні вірші-агітки про радісне життя в Країні Рад. Деякі поети й справді перелаштувалися на нову колію, але були й такі, що спали щоночі в іншому місці.
В совєтський газетах не було що читати, але їх купували. Та і як не купувати, коли кльозетовий папір зник. Хоча тут крилася небезпека, бо не одна родина поїхала на Сибір, коли в їхньому кльозеті на цвяшку знайшли покраяну совєтську газету з портретом Сталіна.
Старі друкарі жалілися, що їм не вільно при набиранні газети розділити слово «Сталін»! Воно мусить бути неподільним. Мало того: якщо друкувався в газеті портрет Сталіна на першій чи на внутрішній сторінці, то газету треба так фальцювати, щоб портрет не був – не дай Господи! – заламаний на обличчі!
Чомусь мало хто у ті часописи зазирав, в тому числі й історики. А там доволі багато цікавого. Ну, наприклад, в газетах «Czerwony Sztandar» і «Вільна Україна» за 8 жовтня 1939 року можна прочитати полум’яну промову товариша Гітлера під назвою «Тривала і щаслива співпраця Німеччини і Росії», яку передрукували з «Известий». Це виступ фюрера в рейхстазі:
«На початку своєї промови Гітлер підвів підсумки війни з Польщею. Впродовж двох тижнів, сказав він, припинила своє існування держава з 36-мільйонним населенням і армією більш ніж у 50 дивізій. Німецька армія втратила за цей час тільки 10.672 солдати убитими. Усі польські армії були розгромлені, 694 тис. солдат взято в полон. Причина перемоги німецької армії полягає не лише в героїзмі і самопожертвуванні солдат, удосконаленні бойової техніки і високої кваліфікації командного складу, але, головне, в нежиттєздатности польської держави. На кістках і крові німців і росіян (!!!), без жодного обліку історичних, етнографічних і економічних умов було створено державу, що не мала найменшого права на існування. Польщею управляла невелика аристократична кліка, що пригноблювала не лише українців, білорусів і німців, але і власний народ.
Росія, заявив він, не бачить ніяких причин, що перешкоджають встановленню тісної співпраці між нашими державами. Відмінність в режимах не може заважати спільній активній боротьбі за мир. Пакт з СРСР є поворотним пунктом в розвитку німецької зовнішньої політики, основою для тривалої і щасливої співпраці Німеччини і Росії у справі ліквідації вогнищ війни і захисту безпеки народів. Укладена угода досить ясно показує, що твердження про німецькі плани експансії на Україну, Урал, Румунію і т. д. є вигадкою. На сході Європи зусиллями Німеччини і Росії встановлюються спокій і мир. Інтереси Німеччини і Росії тут повністю збігаються.
Народи Німеччини і Росії хочуть жити в дружбі. Тільки той, хто не хоче порядку в Європі, навпаки, хоче безладу в ній, може бути супротивником цих дій…»
Я міг би навести ще чимало цитат з виступів Гітлера і з інтерв’ю Ріббентропа, які щедро публікували совєтські газети. Але що це в порівнянні з брехнею про Нахтіґаль чи про батальйон Роланд, який ніколи не був у Львові!
Коли я спробував опублікувати промову Гітлера на ФБ з метою задемонструвати велику дружбу російського – саме російського! (як це не раз наголошував фюрер) – і німецького народів, мене попередили, що це порушення. Мусив прибрати. А днями ФБ почав блокувати публікації про злочини росіян у червні 1941-го. Очевидно, підкоряючись новому російському закону, який забороняє порівнювати злочини нацистів і росіян.
Саме так: нацистів і росіян, а не нацистів і більшовиків, як пишуть переважно. Бо від нацистів у теперішній Німеччині залишилося лише насіння, а російські нацисти нікуди не зникли, і в якому б ідеологічному образі не виступали – це завше агресори і терористи.
Comments are closed.