У нас під бруківкою лежить підземний Львів. На противагу тому, що на поверхні, він тихий і спокійний, а плюскіт ув’язненої жовтої брудної річки не долинає до наших вух, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.
Але колись Полтва не була таким невинним струмком, як здавалося з його вузького русла в Замарстинові. Ще з 1514 року літописці залишили нам звістку про те, що «у червні через безперервні дощові повені та прорив ставкових дамб вода в річці піднялася настільки, що ввірвалася в місто і залила Краківське передмістя, та так, що до костелу св. Станіслава треба було плисти на човнах». Костелу цього давно нема, на його місці готель «Асторія». А Краківське передмістя тепер майже центр міста.
Шкода, що батьки Львова, які так мало вірили в красу рідного міста, замурували нашу річку. Бо була мала? Але у Відні тече не більша. На вулиці Зиблікевича в подвір’ї камениці під №43 (тепер Франка 71) має виднітися знак із великого паводку Полтви: рука, що вказує на риску, а напис пояснює «ХХХ Zoll über den Wasserstand» («30 дюймів над поверхнею води»). На жаль, без дати.
Підземний Львів – це розлогий лабіринт каналів. Якщо розтягнути їх в одну лінію, то складатимуть до 160 км. Одні канали мають висоту до 5,4 м, інші такі низькі, що ними можна лише повзти.
У міжвоєнний період той підземний Львів зовсім не був тихим.
Щоночі тут збиралися злодії і снували свої грабіжницькі плани, намагаючись проникати через каналізаційні люки до банків, кас і крамничних складів. Окремі каналізаційні люки сягали навіть підвалів у будинках. Під час совєтської окупації перед кожним парадом чекісти з мєнтами перевіряли ті люки, а деякі залили бетоном.
Письменник-самородок Тео Лозинський, згадуючи про львівських злодіїв, писав: «У “домі Ціпера” (площа Ринок 32) містилося кілька тонн золота, а це золото лежало в басейні у воді, в пивниці. Кілька років злодії робили тайно тунель попід землю, і коли цей тунель був готовий під саму кам’яницю Ціперів, одної пізньої літньої ночі злодії бормашинами почали свердлити діри у бетоні, в якому знаходилося це золото, і у ту мить сторожі почули якийсь гуркіт і про це повідомили поліцію, а поліція натрапила на слід, злодіїв зловила на гарячім учинку і посадили до тюрми.
Читайте Юрій Винничук: Як нас робили нациками
Королем цих злодіїв був жид Майблюм. Був він середнього віку, високий, пристійний, подібний на лікаря або якогось вищого урядника магістрату. Коли на нього була нагінка, йому повідомляли таємно з поліції, то він через вікно до кімнати свого сусіда кинув у мішку велику суму грошей і біжутерії, а потому прийшов і спокійно забрав».
Справді був такий злодій Рудольф Майблюм, 1896 року народження, який походив з порядної родини, однак приєднався до кишенькових злодіїв і грабіжників і не раз потрапляв до в’язниці.
Другий подібний випадок стався влітку 1931 року. 5 вересня відбувся суд над грабіжниками, які намагалися підірвати ювелірний склад у будівлі готелю «Брістоль» (проспект Свободи №19–21). Завдяки пильності вантажника, який повідомив сина власника «Брістоля» Зиґмунта Ценґута, на місце події була викликана поліція, яка заарештувала зловмисників. Суд кожному з них присудив по три роки суворого ув’язнення.
Вже після оголошення вироку, коли засуджених вивели із зали суду, їхні товариші з-під темної зірки створили штучний натовп. Цим і скористався член банди Самотій. Він покинув будівлю суду наймирнішим у світі способом – вийшов на вулицю головним коридором, який був заповнений численними суддями, журналістами та адвокатами. Нікому з них і на думку не спало, що чоловік, який минає їх енергійною ходою, – це один із грабіжників. З розпачу поліція арештувала брата Самотія, звинувативши в тому, що він дозволив йому втекти.
Читайте Юрій Винничук: Мова на задвірках
Окрім злодіїв, у підземних лабіринтах господарювали так звані «ловці перел», назва яких походила від популярної однойменної опери. Їх ще називали «манеляжами» (від «манеля» – бранзолєтка, браслет), бо вони виловлювали різні «скарби» у мутній течії Полтви. Цей своєрідний вид промислу часто давав несподівані результати у вигляді розмаїтих, іноді цінних предметів, які потрапляли туди багатьма шляхами: то якійсь дамі вислизне з пальця перстень до умивальника, а то й ціла бранзолєтка злетить до унітазу. Але не гребували ті люди й скромнішими дарами.
Походили вони з передмість і, полохаючи щурів, спускалися в канали. Там запалювали свої каганці і при їхньому тьмяному світлі бралися до роботи. Спочатку вибирали зручні місця для ловитви, потім запускали у воду невеликі сіті, а зачерпнувши з дна густу багнюку, викидали її собі під ноги і починали розгрібати маленькими грабельками, уважно досліджуючи густу, липку й смердючу масу. Тривати це могло годинами, аж поки у тій твані не зблисне срібна ложка чи золотий перстень.
Здавалося б, таке може трапитися дуже рідко, а однак ні – як свідчили «манеляжі», вони рідко поверталися без здобичі.
Виловлені скарби вони зносили на сумної слави вулицю князя Лева. Вчителі завше перестерігали гімназистів ніколи тудою не ходити. Бо ж було там аж 8 борделів, а повії ніколи не сиділи в приміщенні без руху і виходили часто за браму, щоб заманювати перехожих, або, незважаючи на заборону поліції, чергували просто біля вікон. Макареля (хазяйка борделю) сиділа також біля одного з вікон і уважно стежила за перехожими. Коли якийсь здавався їй доречним кандидатом, давала повії знак, аби зачепила.
Кіноактор Генрик Цудновський (1884–1963) згадував: «Сєнявська (Ужгородська), Пильникарська, Лева… Синоніми бруду, злочину, ганьби Львова. Дівчата, що сиділи перед будиночками та на підвіконнях, почали мене зваблювати: “Піцусь (випещений), ґлянцусь (гарно вбраний, на глянц), а ходи ту до нас! 20 центів маєш? Як не маєш стільки, то вистачить 10, бо ти такий ладний!”. А інші: “Що ви від нього хочете, таж то ходяча нендза, латаний, хіба не бачите?” Я придивився до них: бррр, які огидні! А одна з оголеними великими, але надто обвислими персами, щирячи в усмішці свої щербаті брудні зуби усміхалася: “Ходи, малюк, дам тобі задармо!”. Ах, що за огида! Старе бабсько, могла б мені бути моєю мамою, а може, і бабцею. Я побіг уздовж вулиці. В останньому віконці сиділа якась молоденька дівчина, не набагато старша за мене, шістнадцятилітка. І вона теж? Нічого не казала, тільки стежила за мною довго, поки я не зник їй з очей».
Читайте Юрій Винничук: Орда? Ні, гірше орди
Натомість у майбутнього письменника Яна Ґерхарда (1921–1971), автора повісті «Луни в Бєщадах», ці повії не викликали у підлітковому віці огиди. Він згадував вулички Рибну і Сєнявську, «найбідніші терени міста. Всюди були повії. А що, як зробити це з ними і подивиться, як воно? Ця думка не покидала мене ні на мить, але мені все одно бракувало сміливості. Час від часу я чув їхній сміх і слова підбадьорення. Я був мокрий від поту». Коли він звірився у своєму бажанні товаришеві, той переконував: «Вони всі хворі. Можна зловити трипер, сифа або те й інше водночас: цілий оркестр. Тоді що? Відпаде тобі спочатку тово-во, а потім тіло буде загнивати кавалками: пальці, ніс, губи, ясна, очі. Нарешті параліч і смерть».
Однак у Яна виникали сумніви: “Я стежив за ними майже щодня. Вони зовсім не виглядали хворими. Деякі з них були виклично намальовані, але фігури мали високого класу, не поступаючись іншим жінкам, часто й гарніші за них. У будь-якому випадку, вони могли це підкреслити яскравіше. Отже, вони не могли скаржитися на відсутність клієнтури, і якщо всі ці чоловіки виходили від них хворими, то горе нашому місту, країні, світу, людству.
Я відчував себе повністю притиснутим до стіни. Онанізм – це дім божевільних, як запевняють більшість дорослих. Повії – це гниття за життя і смерть без носа. Порядні жінки – табу. Кінець. Крапка. Дивним був світ з цього огляду”.
Читайте Юрій Винничук: Картярська манія в Галичині
Левова вулиця не була комунікаційною артерією, а завулком на задуп’ї, випадкові перехожі тут траплялися рідко. Всі з’являлися з якоюсь метою. Окрім повій, тут приймала відвідувачів ворожка, яка прибрала собі ім’я Розальда. Мабуть, щоб скидалося на Михальду. Насправді її звали Роза, може, навіть Кнукельбаум. Ця поважного віку огрядна матрона починала свою кар’єру на цій самій вулиці далеко не в ролі ворожки. Розальда віщувала далекі війни, розрухи, зазирала своїм пильним оком навіть за океан, бачила майбутні виверження вулканів, урагани і шторми. Не бачила тільки, що чекає Львів найближчим часом. Та й своєї долі не передбачила.
Радо вона гостила і «ловців перел», скуповуючи в них коштовності, які не надто приємно пахли. Всі у Львові знали, де шукати свою згубу. Зціпивши зуби і насадивши капелюха на самі очі, йшли вони до ворожки, а вслід їм летіли зачіпки повій.
Якщо хтось уявлятиме Розальду в строкатому шляфроку за столом з різними чаклунськими причандаллями – черепом, кришталевою кулею, триногою з кадилами і манускриптами, та ще й у товаристві чорного кота і премудрої сови, то помилиться. Вона не дбала про всі ці оспівані в літературі аксесуари і могла прийняти клієнта під час великого прання, коли все помешкання клубочилося парою, чи під час готування обіду, коли на пательні шкварчала бульба.
Заробляла вона, видно, непогано.
На стінах висіли килими, а подружнє ліжко, спухле від подушок і перин, займало майже всю кімнату. Кожного відвідувача вона пронизувала проникливим оком аж до глибини його кишені. Навіть якщо той прийшов за своєю згубою, то все одно мусив перейти через обряд ворожіння. Розальда розглядала в лупу лінії долоні, розкидала карти, але все це були лише реквізити, а не джерело її премудрості. Бо не з долоні і не з карт вона черпала віщування, а з глибини своєї імлистої душі.
Ой, скажи мені, бідолахо, чому ти такий нещасливий, ой, який нещасливий! – вуркотіла вона кожному, звертаючись на «ти» так само, як років тридцять тому, мовила комусь «котусю»…
Ворожка завше сипала незнаними для клієнта іменами, які мусили в його житті відіграти значну роль, хоча він тих імен не знав. Коли він у цьому зізнавався, Розальда швидко виходила з ситуації, заявивши, що він її не так зрозумів, бо йшлося їй про імена його добрих духів. Далі клієнт чув, що його майбутнє залежить від якогось важливого судового процесу, який він повинен виграти.
І щойно опісля вона просила дати докладний опис запропалої коштовності. Потім закочувала очі, щось бубоніла під ніс і крекчучи йшла до сусідньої кімнати. Повернувшись, повідомляла, що така річ справді є і коштувати вона буде стільки-то. Відтак починався торг.
Читайте Юрій Винничук: Гріховна їжа
Розальда мала чоловіка, якого організувала собі вже у віці, коли перестала обслуговувати клієнтів. Мєцьо був молодший від неї і всі вечори просиджував у корчмі. «Ловці перел», які були тісно пов’язані з грабіжниками, а часто з ними й пиячили, не приховували, кому збувають виловлені скарби.
Одного вечора перед самою війною Мєцьо приплентався напідпитку з корчми. В хаті було темно. Він навпомацки став добиратися до ліжка, та раптом за щось перечепився, впав і опинився в калюжі крові. Руки його намацали розчереплену голову ворожки. Він з криком вибіг на вулицю.
За якийсь час прибули поліцейські аґенти й побачили п’яного скривавленого Мєця, побачили затраскану кров’ю сокиру – і зробили цілком логічний висновок: чоловік прийшов п’яний, жінка стала сварити, а він її зарубав сокирою.
Знайшлися і «свідки» з корчми, які розповіли, що він не раз нахвалявся її забити. Так Мєцьо потрапив до в’язниці. Історія не донесла нам, що з ним сталося далі.
А канали Полтви продовжували приймати своїх відвідувачів ще довго. Під час війни там ховалися євреї, а «ловці перел», які чудово орієнтували в полтв’яних лабіринтах, перетворилися на їхніх провідників. Правда, тепер вони не мусили порпатися в багнюці, а отримували коштовності взамін за харчі…
Comments are closed.