Не знаю, чи існує ще в якійсь країні подібний парадокс: щоб в одного народу було дві мови – за лексичним складом однакові, а за вимовою різні.
Ну, ось, скажімо, норвежці й мордвини мають по дві мови, але це таки окремі мови, пише Юрій Винничук на порталі «Збруч».
А в українців, окрім літературної мови, існує ще мова кіно, радіо й телебачення. І, здавалося б, саме ця остання мала стати взірцем для наслідування, щоб усі посполиті могли на неї рівнятися. Але насправді рівнятися нема на що. Майже всі українські актори й телеведучі розмовляють українською, як Лукашенко російською. Тільки навспак: у нього тверде «ч», а в них м’яке. І це вже якась невиліковна напасть, як і з наголосами («З нОвим роком!» на всіх каналах).
Мюзикл «Гуцулка Ксеня» для мене був би бездоганним, якби не мова акторів. Точніше вимова. Обоє американських акторів, які за походженням українці, розмовляють цілком вдало українською з легким діяспорним забарвленням. До них жодних претензій нема.
Натомість дружина американця і його донька – наші кадри. «Іду до паліції», – каже американська мама, а її донька вимовляє слово «тутешні» з наголосом на У і задумується, «як то сказать».
Читайте також: Юрій Винничук: Слабих б’ють
Окрім тата і сина, можна замилуватися лише мовою справжнього гуцула, якого зустрів на полонині професор, і мовою Марусі, яка виконала одну з найвдаліших ролей. Чого не скажеш про її чоловіка.
А от головна героїня гуцулка Ксеня ані на дрібку не гуцулка. Вона, звісно, красуня, але її словниковий запас («чясом», «чім можу допомогти») не має в собі нічого гуцульського. Звісно, що гуцули часто пом’якшують «ч» – але тоді звучало б «чєсом», а не «чясом».
Правда, коли Ксеня й американка співають, звучить тверде «ч». Не важко здогадатися, що тут їхній спів озвучили.
Біда в акторів і з наголосами. Актриса Зузя каже, що вдавала «вАр’ятку».
Читайте також: Юрій Винничук: Мої китайські поцілунки
Чудово, що бельгійський актор навчився розмовляти українською, – але вчили його ті, хто щьокає і чьомукає.
Не знаю, чи в п’єсі Барнича звертаються до Ксені «пані», бо мало би бути «панно». Але, гадаю, там точно не може власник оселі, мріючи про ресторацію в Америці, казати, що в його меню будуть бограч, крумплі і штрапачки, бо ці страви не мають жодного стосунку до гуцулів.
На самому початку фільму гуцул хреститься і каже «Господи Ісусє»(!). А вітаються гуцули чомусь «добрий день», а не «слава Йсу».
Загалом біда з гуцулами. Гнат Хоткевич колись відкрив там цілу плеяду талановитих акторів, та й пізніше не бракувало їх, але тепер у фільмах про гуцулів грають актори, які не те, що не вживають бодай подекуди гуцульської вимови, – вони й української не вживають.
Читайте також: Юрій Винничук: “Папа с магіли встанєт”
Те саме стосується і фільму «Захар Беркут», який за сценарієм дуже поступається стрічці 1970 року.
Є лише дві слов’янські мови, що не мають кличного відмінка: російська і білоруська. Та творці фільму вирішили приєднати до них і українську, бо з кличним відмінком там просто трагедія: він то є, то його нема («мама!» замість «мамо!»).
Фільм вийшов доволі космополітичний – там і одяг дивний, і зачіски. Гуцули ще до Другої світової, а подекуди й опісля, носили довге волосся. Тут же бачимо їх підстрижених, а то й з оселедцями. Чи справді це в Карпатах, а не в Норвегії?
А хтось чув про мистецтво татуювання в Карпатах?
На головах у них якісь рускіє мало не красноармєйскії калпакі або білі капшуки – видно, позичені ще зі «Сторожової вежі». А ці опояски на волоссі, які прийшли до нас ще з совєтських фільмів про Русь! Коли вони нарешті щезнуть? Невже незрозуміло, що оперізували лише довге волосся, а не куце?
Битва з комп’ютерним ведмедем доволі карикатурна. Мечі й шаблі, звісно, бляшані – але ж можна було б бодай вдавати, що вони мають свою вагу, і мала дитина не могла б нести в руках аж кілька.
Актори, які озвучували іноземних акторів, часто не є носіями української мови – бо не розумію, як українець може вимовляти «ґ» там, де є «г»: «неґарно», «взаґалі», «Ґалич» (Тугар Вовк). З наголосами у них теж проблема: «піддАних», «напАсть».
Читайте також: Юрій Винничук: Стриножена мова
А вже й геть дивовижно звучать в історичному фільмі сучасні фрази «точно все добре», «дуже приємно», «приємно познайомитися», «є пропозиція», «батько мав контакти з монголами», «дамба» – коли у Франка «запора»… «Вогонь!» – кричить Мирослава і… летять стріли. Правда, без вогню.
Немало й відвертих русизмів: «діло кажеш» («дєло гаваріш»?), «головний біль» і т. д.
Але я не здивований – бо сценарист той самий, що і в «Сторожовій заставі», де теж повно русизмів і непритаманних для тієї епохи фраз. Він же сотворив сценарії для мультфільмів «Мавка. Лєсная пєсня» («пра нашу славянскую прінцесу») та «Руслан і Людміла: Пєрєзагрузка».
Я розумію, що фільм знімали англійською, а потім озвучували українською. Але ж сценарій писався українською. І хтось повинен був звернути увагу на слова, які просто неможливі були в той час і в тому місці. Для сценариста варто було прочитати Франка або хоча б старий фільм проглянути, а ще «Тіні забутих предків» чи «Білого птаха з чорною ознакою».
Якось у совєтський час вдавалося зняти фільми без таких кричущих дурниць.
Але ж і актори тоді були які!
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.