Газета «Post-Поступ» у 1991 – 1995 роках була батярською, сміливою і безбожною. В кращому розумінні цього слова. Якщо воно, звісно, існує. Бо безбожною вона була не в стосунку до Бога, а до божків. Жодних авторитетів для неї не існувало. Стібалася з усього, що тільки рухалося і пашталакало.
В’ячеслав Чорновіл обзивав нас «комсомольцями в коротких штанятках». А сам пригрів біля себе російського аґента і стукача Петра Лелика, якого ми знали як Пєтю Лєвіка. Коли був Пєтьою, то розмовляв московитською, пив з нами в брамі з «горла» і писав вірші на общєпонятном. А потім поміняв прізвище на Лелик і став впливовим радником, пише Юрій Винничук на Збручі.
Не помогло ні те, що наша газета опублікувала про нього розслідування, ні те, що я сам звертав Чорноволу увагу на цю почвару, відповідь була одна: «У нього важливі зв’язки у Москві». Хоча там було більше понтів, ніж зв’язків, бо брехав, що вступив до Літературного інституту у Москві, а виявилося, що це чергова брехня.
Багато хто з тодішніх рухівців ненавиділо нашу газету. Навіть судилися і погрожували. Але це нам не заважало. Стьоб не припинявся.
Врешті я написав статтю «Мімози в штанах», де висміяв відсутність гумору в депутатів і чиновників. До мого сорокаріччя вийшов навіть мій персональний номер з передовицею «Гробар української літератури», де були опубліковані дуже непристойні твори, які навіть фігурували на одному суді. Письменники відгукувалися про цей номер різко негативно, кажучи, «що не могли після того рук відмити».
Читайте: Юрій Винничук: Таємниці еротичних вібраторів у Галичині
Я воскресив давно померлу пані Аліну, яку описав у «Дівах ночі», і публікував її сексуальні поради. Всі ці поради були стьобні. Наприклад, використання зеленого огірочка в ролі вібратора, який потім закохані кришили до салати. Або «Сніг на Високому Замку». В мидниці треба збити вершки, кохана сідає в мидницю, піднімається і… Далі – ваша бурхлива фантазія. Була, ще, правда, жива рибка… Але нє-нє, під порядні свята про грішне не будемо.
Згадаю лише, що була також у нас еротична сторінка, де публікувалися любовні оголошення в стилі «Молода симпатична дівчина з дуже серйозними намірами шукає…» або «30-літній самоук-дослідник просить зголоситися струнких і привабливих жінок чи дівчат для сексуально-психологічних спостережень. Схильних до повноти, нижчих 173 см і старших 30-ти років просять не турбувати».
А ще була сторінка «На голубому рушничкові», де вперше в Україні голубі шукали голубих, а рожеві – рожевих.
Одним з перших моїх стьобів було інтерв’ю з Аллою Пугачовою. Воно було висмоктане з пальця від початку й до кінця. Але люди ще були заражені «правдивою» совєтської пресою і вірили в друковане слово. Вони навіть не уявляли собі, що в газеті може бути брехня. І навіть те, що я опинився в Алли під ліжком, не захитало їхньої віри в цей репортаж. Тому вони щиро обурювалися, як можна було так познущатися над зіркою. Нє-нє, заспокойтеся, не фізично. Це інтерв’ю потім помандрувало в інші газети, навіть у російські. Було з чого мені тішитися.
Але на цьому я не заспокоївся і опублікував таке саме висмоктане з пальця інтерв’ю з відьмою – пані Іриною. І тут я попався. Редакцію завалили листи до відьми. Народ прагнув контакту. Одні хотіли когось причарувати, інші – відчарувати.
Читайте: Юрій Винничук: Як львівські злодії шварґотіли
Один з листів прийшов від міліціонера, закоханого у вдову, що мала двох дітей. Він просив поради, яким чином привернути її увагу до себе. Читаючи листа, я звернув увагу на суцільне сюсюкання: моя кохана, моя рідна, моя єдина… Це він так писав про свою кохану чужій людині. Далі я зрозумів, що він її просто задовбав своєю увагою, бо він признався, що хоче бачити її щодня. А вона тоді стала його уникати.
Ну, тут я і сам міг по відьмувати і відписав йому від імені відьми, щоб він припинив до неї телефонувати два тижні. Якщо не озветься сама, то зателефонувати, розпитати як справи і сказати: «Ну все, я побіг. Па-па».
Минуло два тижні, прийшов лист з подякою і 10 баксів. Яких я, як скромний відьмак, не просив. А у 1992 році то були гроші.
Інша історія була з заможною дамою в норковому хутрі. Вона прийшла особисто. Я пообіцяв, що обов’язково передам її проблему пані Ірині. Дама розповіла, що біля її доньки, студентки медінституту, ушивається якийсь хмир, який не викликає в матері довір’я. А донька наче здуріла. Жодні просьби на неї не впливають. І так виглядає, що той тип просто намацав собі заможну дівчину і хоче охмурити.
Дала мені фото доньки. Симпатична, худенька. І має авто. А панна у 1993-му, яка має авто – це вам не панна, а богиня з Олімпу.
– Добре, сказав я, – днями повернеться пані Ірина і все владнаємо.
Ха! Але владнав я. У мене був кумпель, який виглядав, як американський актор і з яким ми пережили чимало пригод, які вже описані у «Весняних іграх в осінніх садах». Я розповів йому про проблему. Він поглянув на фото.
– Гм… ну, така нічо собі… але мені здається, вона замаленька.
А він любив лише високих і довгоногих. Інших не признавав.
Я зателефонував до мамці і запитав про зріст доньки. О Боже! Так і є – метр шістдесят п’ять!
Олюсь поглянув на мене скептично і з глибоким смутком, хоч я і додав ще й від себе п’ять сантиметрів.
– Але вона заплатить сто баксів! – вхопився я за соломинку, хоча точної суми оплати ще не прозвучало.
– А… – сказав Олюсь і ще раз уважно оглянув знимку. – Ну… в принципі… хіба тільки заради тебе…
Читайте: Юрій Винничук: Учнівські фіґлі
Хоча до чого тут я?
Одне слово, Олюсь підловив панну під інститутом, проторохтів сто сорок вісім заготовлених слів, на які всі панни легко ловилися і м’якнули, як пластилін, і дуже швидко закрутив з нею роман. Панна виявилася вже не панна і дуже швидко почала бавитися з Ольком в тата і маму. Використовуючи при цьому ще й мою хату.
Загалом вона виявилася для нас зі своєю машиною неабиякою знахідкою. Куди ми тільки не їздили! Я з усіх сил стримував Олька, щоб він не кидав її. Але його душа поривалася на завоювання нових ще незнаних теренів. Йому було тісно в межах метр шістдесят п’ять.
А тим часом покинутий шелихвіст не дрімав і, вирахувавши Олька, став йому погрожувати. Однак не на того напав. Олько був файний хлоп, але з під темної зірки, ганяв крадені машини до Москви і мав такі гаки, що той просто розчинився.
Дама потім справді заплатила сто баксів і виставила алкоголь. А панна, провівши два чудових місяці в товаристві інтелігентних джентльменів, навчилася нарешті правильно вибирати партнера. Тепер вона поважний сімейний лікар. І коли бачить мене, в її очах загораються заводіяцькі іскорки.
– Як там Олюсь? – питає.
– Та як… все ще в пошуках єдиної неповторної – не схильної до повноти, не нижчої 173 см і не старшої 30-ти років.
