Я був юнаком доволі романтичним і намагався читати поезію дівчатам не тільки далеким від поезії, але й від книжок взагалі. Я читав її до, опісля і навіть під час. Останнє – подумки.
Я читав чужі і свої вірші, але ніколи не признавався, що щось пишу. Для широких кіл населення я був художником. З суттєвим уточненням: художником-оформлювачем. У ті відрізки часу, коли я не працював художником, я не забував розставляти на видному місці фарби й пензлі, щоб уже жодного сумніву не було. І щоб незліченні полиці з книжками не так мозолили очі, пише Юрій Винничук для порталу Збруч.\
– Невже ти все це прочитав?
– Ні, це не мої… то книжки батьків…
Треба було жити тихо, не виділятися, не викликати особливої цікавості до своєї персони. Жити, як писав Євген Плужник: «Я тихенький, тихенький. Тихіш од трави… Взагалі я дуже тихенький».
Читайте також: Юрій Винничук: Повії і ми, порядні люди
Я розмалював свою кімнату на Замарстинові різними малімонами. На одній стіні красувалася вродлива молода відьмочка. Геть гола, але з підкуленими ногами, щоб не так шокувати батьків, коли приїдуть. На одному плечі в неї сидів кажан, а на руці – сова. Решта стін були в зелених хитросплетіннях виноградної лози. Але то були не просто лози, бо в тих зелених пагонах я зашифрував імена моїх подружок. В тому числі й майбутніх. Зашифрував так хитро, що без моєї допомоги вони їх не прочитали б. І коли котрась приходила, я казав:
– Ось читай… бачиш – Д-а-н-у-с-я…
Що було далі – не таке цікаве.
Читайте: Юрій Винничук: Ти у мене другий
Панни, з якими я здибався, були далекі від літератури. Вони майже нічого не читали, хоч інколи й походили з інтелігентних родин. Але часом просили дати щось почитати. Я пропонував їм якийсь непотріб, бо давати книжки дівчатам, з якими зустрічаєшся, ризикована справа. Після розриву книжку вони не повернуть. А коли настане час Х – нікому не відомо.
Одна панна з Замарстинова так мені сподобалася історичною фразою «мені легше помити підлогу, ніж сторінку прочитати», що я навіть використав її в романі «Вілла Деккера». Коли Ірма каже Маркові, що прочитала всі сім томів Марселя Пруста, він відчув паніку: «Невже я сиджу біля дівчини, яка прочитала сім томів одного роману? Мені захотілося доторкнутися до неї. Такі дівчата мені ще не зустрічалися. Мені переважно зустрічалися дівчата, для яких було легше підлогу помити, аніж сторінку прочитати. Я взяв її за руку і погладив ці ніжні тендітні пальчики. Вона поглянула на мене зі співчуттям. Мабуть, здогадуючись про мій безнадійний інтелектуальний рівень».
До теми: Юрій Винничук: Ті, що живуть в наших спогадах
І справді, моя прекрасна замарстинівська панна мила підлогу і вікна, а я читав усі сім томів Пруста польською мовою. І навіть інколи думав, що це і є ідеальний симбіоз двох взаємодоповнюючих осіб. Вона прибирає, садить квіточки, бурячки, кропик, пече пляцки, я варю обіди, заробляю, а при цьому вона має глибоко в дупі всю мою писанину. Себто не залізе в неї і, виявивши крамолу, не донесе.
То був час, коли не можна було нікому довіряти. І це часто повторювали мені мої батьки. Але я їх мало слухав.
А дівчата бували доволі підступні. Вони могли мило усміхатися, сидіти зі мною за одним столом на парах, а потім свідчити в КГБ, детально переказуючи розмови, розповідаючи про мої зацікавлення, які книжки я читаю. Вони все знали і все бачили. А одного разу навіть влаштували в авдиторії ціле судилище на чолі з секретарем комсомолу через мою негідну поведінку.
А. Я, заходячи в авдиторію, не вітаюся.
Б. Коли всі їхали на екскурсію до Львова, я сказав: «А чого мені з бабами туди їхати?»
Ба й справді – чого? Якщо я у Львові і так бував безліч разів, бо там жили наші родичі.
Читайте: Юрій Винничук: Статевий світ Галичини
Брата моєї мами видала дівчина, з якою він зустрічався. Його замордували у Кременці в 1941-му. А інша дівчина, про яку я нічого не знаю, сплітала з терну вінок і клала його на могилу Юрія Сапіги. За якийсь час той вінок міліція знищувала. Тоді з’являвся наступний. Її намагалися вистежити, але так і не вистежили.
Як би я хотів зустрітися з нею!
Переживши трус у 1974-му, я боявся ще одного. Тому все зашифровував або ж писав лише мені відомою мовою. Тепер я її забув і не можу розшифрувати. Я писав арканумською. Бо я жив в Арканумі, а не в СССР. Я жив десь там – де дім за зорею. Але Арканум вимер, а я, останній арканумець, невдячний син свого горопашного народу, втратив пам’ять.
Читайте: Юрій Винничук: Про заслимачений сром і твердий звисак
В армії я робив записки українською латинкою, використовуючи чеську абетку, яку вважаю найкращою для нас. При цьому окремі слова суттєво перекручував. Коли інколи у нас забирали записники й перевіряли, то нічого не могли второпати, а я пояснював, що вчу арканумську мову. Політрук, єдиний, хто не полінувався зазирнути в Большую Совєтскую Енциклопєдію, запитав: «А чого це в БСЕ нічого нема про Арканум».
– Та ж там і про Бандеру нічого нема, – відказав я.
Хтось подумає, що я тут проявив неабияку сміливість і нахабство. Але ж ні. Просто того самого дня кілька офіцерів у моїй присутності зчепилися в суперечці: як правильно – Бандера чи Бендера? Полізли навіть в БСЕ, але нічого не знайшли. От я й нагадав про це.
До теми: Юрій Винничук: Мова – моторошний паразит
А суперечка так нічим і не завершилася, хоча більшість була за Бендеру. Це був 1978 рік. І політрук, знайомлячись зі мною, запитав: «А как там у вас? Бендеровци єщьо єсть?». – «Та десь у лісах… в горах ще є…» – «Іш ти!» – хитав він головою.
Тепер я потроху розгрібаю свій архів. Гори паперів. Листи від панночок, яким я читав поезії, а вони в ній нічого не тямили, хоча несвідомо самі творили її: «Мої любі сині очка» – це так до мене писала донька каґебіста.
Авжеж, був у мене гріх закохатися в доньку каґебіста. І ледь-ледь не оженився. А як тільки сказав, що мені ще рано женитися, за кілька днів мене викликали вперше в КГБ.
«Яка ти скотина! – пише друга, і це теж поезія. Правда, сатирична. – Ти думав, що я не дізнаюся про Марту? Ти дурив мене. Ти вкрав мої мрії!»
Чим не поезія? Коли б я вкрав гаманець – поезії ані на копійку. Але вкрав мрії! Це поезія.
«Прошу повернути мої листи, – пише третя. – Я не хочу, щоб твої фіфочки їх читали. Бо я знаю, що ти будеш не проти їм показати. Як показав мені».
Тут, правда, брехня, бо вона сама залізла в папку з листами і прочитала.
Але без поезії не обійшлося. «Я думала, що злітаю з тобою до небес, а впала, як сливка в гівно».
Фраза знайома. Це мені й матуся якось сказала: «І впав ти, синочку, як сливка в гівно». Правда, це стосувалося не цього випадку, а іншого, бо падання в гівно мене переслідувало не раз. І хоч падіння було м’якеньке, але тягнувся шлейф смороду.
Кого зараз можуть цікавити листи нікому не відомих людей? Серед них нема жодного, який би дорівнював такій геніальній фразі, яку вичитав колись покійний художник Борис Жданюк: «Всю жизнь я с табой пражила, как жопа в трусах – ні свєту, ні воздуху».
Оце поезія! Це сильніше буде за «Фауста».
Не знаю, що з тими листами робити. Не знаю, яка доля цих дівчат. Живуть вони ще чи ні. Чи згадують того, кому писали ці рядки. Про двох знаю достеменно, що живі й здорові. Хоча від обох маю передсмертні листи. Вони не померли. Тільки написали, що вмирають через мене. І просять спалити їхні листи.
Я складаю їх до окремої папки, пишу на папці «Спалити» і кладу на полицю.
Хай уже не я це зроблю.
Comments are closed.