Погляд

Юрій Винничук: Ти у мене другий

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Моральність міста над Полтвою стала тривожити галицьке суспільство лише на початку ХХ сторіччя. Перед тим ця моральність ховалася за напівпрозорими фіраночками.

Час від часу вибухали різні скандали, пов’язані з венеричними хворобами, але публічно такої проблеми торкатися було не прийнято, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.

Та це стосувалося не лише Львова. Коли 1903 р. вперше в Німеччині предметом засідань публічного конґресу нарівні з алкоголізмом і сухотами стало третє найбільше лихо людства – венеричні хвороби, ініціатори цієї суспільної акції мусили набрати немалої відваги. Багато хто навіть вважав такий захід надто ризикованим. Чимало медиків узагалі відмовилися прибути на той конґрес до Франкфурта.

Keely Stauter-Halsted у монографії «The Devil’s Chain: Prostitution and Social Control in Partitioned Poland» (Cornell University Press, 2015) подає звіт про цю конференцію Януша Бєлєвського – єдиного медика, який поїхав до Франкфурта від Львова.

Але конґрес зробив свою справу, бо врешті його заклики підтримало духівництво, провідники жіночого руху та різних суспільних кіл. Надто, що й світова преса подала ширші звіти зі слухань конґресу. Так що вже наступний подібний конґрес 1905 року в Мюнхені відбувся при значно більшій участі і медиків-науковців, і представників громадськості.

Читайте також: Юрій Винничук: Білі плями «чорної п’ятниці»

Медики в Галичині теж не пасли задніх і стали голосно дискутувати на раніше заборонені теми. Вони відразу підхопили одну з гарячих тем, які обговорювалися на обох конгресах, а саме: «Лікарська таємниця стосовно венеричних хвороб». Думки тут розбіглися. Були такі, що згідно з законом домагалися будь-що збереження таємниці. Другі захищали принцип, що порушити таємницю можна лише тоді, коли йдеться про безпеку третіх осіб. Третій табір домагався не тільки звільнення лікарів від зобов’язання дотримувати таємниці щодо статевих хвороб, але й покласти на них обов’язок сповіщати владу про кожен такий виявлений випадок.

Закінчилося це нічим. Як і на німецьких конґресах, більшістю голосів серед галицьких медиків висловилися за збереженням закону, який наказував лікареві таємницю.

Від венеричних хвороб рукою було подати до проблем проституції. І знову гаряча хвиля дискусії прийшла з Німеччини. Одні медики потрясали цифрами, які свідчили про те, що медичний контроль над повіями позитивно вплинув на зменшення заражень, інші вважали, що проституцію треба заборонити взагалі.

Читайте також: Юрій Андрухович: R. M. R.

На польських землях першою порвала з традиційною сором’язливістю Варшава, де газетярі вже давніше вказували на потребу зайнятися проблемами розпусти. Коли ж взялися поборювати венеричні хвороби у Львові, то медики були просто ошелешені, ознайомившись із анкетами школярів. Виникло навіть Товариство охорони молоді, яке головним своїм завданням вважало рятування підростаючої молоді від «суспільного багна».

Згаданий Януш Бєлєвський вважав венеричні хвороби в Галичині настільки поширеними, що вони становлять неабияку небезпеку. «Досить нагадати, – писав він, – що на Покутті гине найпрекрасніший і найхоробріший тип гуцулів через те, що сифіліс повсюдно ґрасує на тамтешніх теренах і винищує дорідне населення. Ця місцевість є разом з тим небезпечним вогнищем заражень для ширших теренів, і якщо влада й суспільство не покладуть край подальшому його ширенню, то вона легко спричинить величезні спустошення в нашій країні, а цих спустошень направити не зможе навіть зусилля цілих поколінь. Всіляка перебільшена соромливість повинна звільнити місце для розумної акції порятунку».

Оскільки джерелом венеричних хвороб визнали проституцію, то взялися й за неї. 1905 року у Львові нарахували тільки 488 повій, які були відомі поліції та отримали спеціальні медичні книжечки. Та всі розуміли, що це крапля в морі, бо жриць Коринту було набагато більше. Недарма серед галицьких медиків залунали гострі протести проти ресторацій з дамською обслугою. Австрійська традиція, щоправда, призвичаєна була до кельнерів, але в окремих кнайпах стали залучати й кельнерок, які не обмежувалися лише подаванням кави і до кави.

Читайте також: Тарас Прохасько: У темпі діафільму

Не вписані до поліцейських реєстрів повії називалися «приватними». Вони швендяли містом, намагаючись не потрапляти на очі поліції. Але пильно вистежували перехожих, енергійно пропонуючи свої послуги і поширюючи хвороби куди щедріше за публічних повій. Їхня кількість була такою значною, що саме вони й складали найбільшу проблему міської розпусти..

Окремою кастою були дискретні (приховані) повії, що рекрутувалися серед касирок у кнайпах та в нічних рестораціях. До них належали також колишні публічні повії, які вийшли заміж, але улюблену справу не покинули, швачки, для яких голка служила тільки за видимість. Саме оці приховані повії й здобували серед чоловіків найбільшої пошани і попиту, особливо, коли вдавалися до різних фокусів і фортелів, щоб заманити клієнта. Адже було відомо, що у чоловічому світі жінка з офіційною маркою повії має найнижчу вартість, тому й намагалися передусім замаскувати таке враження.

Вже на початку ХХ сторіччя львівські газетярі почали збирати своєрідну картотеку повій-фокусниць, які з успіхом задурювали голови наївним клієнтам. З цією метою повія виходила до міста, перевдягнена за служницю, з кошиком в руці, до якого задля більшого ефекту клала дешеву зеленину. Відтак сідала на лавці в Єзуїтському парку, нібито перепочити.

Помітивши самотню дівчину, яка при цьому ще й зальотно всміхається, чоловік, спокусившись на дешеву здобич, підсідав до неї і по короткій розмові робив еротичну пропозицію, яку вона охоче приймала. А потім зазвичай наставав скандал. Бо клієнт, оволодівши «порядною дівчиною», міг її доволі щедро нагородити, але частіше траплялося протилежне. Адже він вважав її «даровизною», не підозрюючи, що вона віддавалася йому в очікуванні плати, а не для власного задоволення. У кращому випадку він намагався її збути десятьма центами на пиво або «на квіточки». Та не на ту напав! Гадана покоївка чи кухарка нарешті скидала з себе вуальку «порядної» і вибухала палким обуренням, домагаючись гонорару згідно з узвичаєною таксою.

Читайте також: Юрій Винничук: Ностальгія за совком

Тут нарешті до клієнта доходило, з ким мав справу – і горе йому, якщо не було достатньо готівки. Псевдопокоївка сідала на канапі і твердо заявляла, що не рушить з місця, поки не отримає того, що їй належить. А коли бачила, що хазяїн справді не в стані задовольнити її запит, забирала якусь річ у вигляді застави. Найчастіше у парубоцьких помешканнях падали жертвою будики. Львівська газета писала про випадок, коли поліція, обшукуючи святиню однієї львівської Венери, виявила в неї аж 17 таких часомірів.

Але часто не заробіток бував метою афери. Псевдослужниця могла задовольнитися тільки чарчиною горілки або малими чайовими, а все її задоволення полягало на тому, що вона годину чи дві вважалася за порядну жінку, і такою її трактували. Пізніше це ставало чудовою темою для оповідок своїм подругам.

У ролі служниці зазвичай виступали повії нижчої категорії, а комедія вдавалася їм тільки з чоловіками достатньо наївними, зазвичай провінціялами, яким важко було розпізнати повію в особі, що доволі талановито вдавала панну. На запитання, скільки в тебе було чоловіків, така «панна» завше відповідала: «Ти у мене другий».

І ця львівська традиція досі не перервалася, бо і мені доводилося чути саме таку відповідь. Хоч мої панни й не були повіями. Окрім одної.

Читайте також: Тарас Прохасько: У сяйві ми завше…

Повія інтелігентніша, маючи на меті заробити якомога більше, виходила на лови як «вдова в жалобі». Зодягнена в темну сукню, обличчя затулене непрозорою вуалькою, сідала зазвичай на лавці в Стрийському парку, а побачивши прогульковича, який їй здавався достатньо заможним і достатньо дурним, починала зворушливо плакати. При цьому, витираючи сльози хусточкою, кидала з-під вуальки кокетливий погляд на свою жертву.

Треба бути циніком і мати тверде як камінь серце, щоб не відчути зворушення від сліз вдови в жалобі. Наївний обиватель, звісно, спалахував співчуттям і сміливо сідав поруч, запитуючи: «Чому пані добродійка плаче, і чи не міг би я бути для неї чимось корисним?»

Після короткого вагання пані добродійка цікавилася прізвищем і посадою несподіваного опікуна, оскільки вона не може з будь-ким розмовляти, адже її чоловік-небіжчик був високим чиновником на провінції, і вона звикла тільки до дуже доброго товариства. Плаче вона, мовляв, за чоловіком, який несподівано помер, а приїхала до Львова, щоби приспішити в намісництві і в казначействі надання їй пенсії, бо чоловік, вмираючи, залишив її в прикрому матеріальному стані. В намісництві обіцяли їй до тижня все владнати, а вона тепер чекає і нудиться, бо не має куди піти, почувається самотньою і покинутою – і це для неї важко, бо вона звикла мати біля себе чоловіка, який би її в смутку потішив…

На такий жалобний фортель і сльози клювали навіть бувалі кавалєри. Стати опікуном і розрадником молодої елєґантної вдовички – надто спокуслива перспектива, щоб їй опертися. Отже добродій – зазвичай це вже немолодий пан – переймався долею нещасної жінки, пропонуючи опіку, товариство і всіляку допомогу. Вдова після деякого вагання погоджувалася, а для докладнішого обговорення опіки вирушали вони до паркової ресторації, де в закутку на другому поверсі спочатку обідали. Тут наша вдовичка розповідала, що її чоловік теж був закохався в неї з першого погляду, а вона й не очікувала, що зустріне у Львові такого вишуканого і симпатичного пана.

Читайте також: Юрій Андрухович: Не троль, а тріль

Якщо опікун був надто несміливим і не приступав до діла, то вдова знала, як його підбадьорити, перевівши розмову на відповідну тему. «Чи то правда, – запитувала, – що раптова перерва в спільному подружньому житті впливає шкідливо на здоров’я? Бо я якраз на це дуже чутлива…»

Звісно, що клієнт на це ловився і відразу вибухав цілим трактатом про шкідливий вплив на організм такої раптової перерви в любощах, а відтак уже обоє прямували кожен до своєї мети. Але перш ніж доходило у готелі до продовження опіки, вдова обережно натякала про свій прикрий матеріальний стан – який, щоправда, закінчиться, коли їй виплатять пенсію.

І тут могли бути варіанти. Якщо клієнт потішав її, щоб не журилася – він поможе оформити кредит і заручить за неї в готелі, то опікунський обід дуже скоро завершувався під приводом, що вдова має кудись бігти в дуже пильній справі. І, вициганивши в опікуна ґульдена на фіякр, призначала рандеву найближчим часом – на яке, звісно, ніхто б уже її і шістьма волами не затягнув, зникала. Але якщо опікун відразу сягав до гаманця і значну частину його вмісту віддавав до диспозиції вдови, тоді обід минав дуже весело і все закінчувалося взаємною згодою.

Цікавішим типом повії була так звана коліярка. Ця роль мала найбільший успіх і була найлегшою, а жертвою її падала зазвичай добродушна галіційська шляхта.

До теми: Тарас Прохасько: Як маєш в торбі…

Для такої ролі повія зодягалася елегантно, перекидала собі через плече дорожню торбу, брала в руки ще один пакуночок і йшла на двірець. А там починала швендяти по вестибюлю з виразною нетерплячістю і роздратуванням. Це привертало увагу, але вона грала роль гордої і неприступної пасажирки. Якщо насмілився її зачепити хтось, хто її не цікавив, від кого небагато очікувала, то відверталася з погордою. Але коли помічала відповідну офіру, тоді сама з ввічливою усмішкою приступала і запитувала:

– Вибачте, коли відходить найближчий потяг до Станиславова?

Чоловік в таких випадках або знав час, або мерщій біг до каси. Повернувшись, повідомляв інформацію, але панна замість йому подякувати, шептала з відчаєм:

– Господи, вже так мало часу!

Той відразу зацікавлювався, в чому справа. І тоді звучала банальна історія:

– Я зібралася до родичок з візитою. Потяг зупинився у Львові, я зійшла, щоб попити кави, але на пероні в мене витягли з кишені гаманець з грошима. Я телеграфувала додому, щоб прислали негайно телеграфом гроші на дальшу подорож, але досі нема жодної відповіді, а потяг уже скоро. Коли він від’їде, то, певно, ще пів дня доведеться чекати…

Чоловік з добрим серцем і зайвими грошима охоче пропонував прекрасній незнайомці потрібну на квиток суму, але зазвичай зустрічався з рішучою відмовою. Коліяркa не для того вирушила з торбами на двірець, аби під таким примітивним приводом виманити в пасажира кілька корон. Вона мала цікавішу мету на оці.

Читайте також: Юрій Андрухович: Не троль, а тріль

Отже, спочатку обурено відкинувши цю пропозицію, за хвилину лагіднішала, вибачалася за свою поведінку, бо ж та пропозиція була від щирого серця, в чому вона не сумнівається, однак вона її не може прийняти, надто, що гроші мусять ось-ось надійти. Краще вона заставить в портьє в готелі щось зі своєї біжутерії, хоч їй так прикро розлучатися з тими дрібничками…

Така розмова точилася далі все приязніше, коліярка кокетувала, заманюючи в свої сіті жертву, аж поки шляхтич не запрошував свою нову подругу до себе на село, якщо він кавалєр, або до свого сусіда кавалєра, або ж до містечка, під яким він мав село, де зміг би в готелі кілька днів відпочити, а навіть непогано розважитися. І думаючи, що упіймав Бога за ноги, віз таку діву до себе, обціловував її по руках, обіцяючи рицарське служіння, називав пані добродійкою, а за тиждень, коли вже перенаситився любощами, відсилав її до сім’ї, давши чимале відчіпне на дорогу.

Нерідко такій коліярці вдавалося зробити і кар’єру, ставши в шляхтича хазяйкою, а то й дружиною.

Улюбленим і зазвичай вдалим фортелем, за допомогою якого повії вдавалося схилити клієнта до більших матеріальних пожертв, була роль покутниці. Спеціалізувалися на цьому молоді дівчата. Чоловіки у всі віки розчулювалися над долею упалої дівчини. І хоча дівчина, яка вирішила заробляти своїм тілом, не конче була жертвою ґвалту чи чиєїсь підлості, але кожна мала у своєму репертуарі сльозливу історію про кавалєра, з яким от-от мала пошлюбитися, але він, паскуда, використавши її, покинув напризволяще. Такі історії розповідали навіть ті повії, що мешкали в спеціальних пансіонатах під опікою старшої, вже відтиражованої повії, яку кликали «цьоткою».

Читайте також: Юрій Винничук: Мова – моторошний паразит

Клієнт, почувши таку сповідь, частенько починав дорікати повії за те, що вона вибрала лиху долю, закликаючи до покути і повернення на чесну дорогу. На моралізатора клієнт змінювався головно тоді, коли дівчина признавалася, що лише кілька днів, як бідність змусила її до легкого зарібку. Вислухавши проповідь, дівчина вдавала розкаяння, починала плакати і щиро присягати, що влаштується служницею або почне шити, але спершу мусить заплатити господині борг за помешкання і за харчі, бо та інакше речі їй не видасть. Чоловік, зворушений цим розкаянням, а ще більше пестощами, за те, що зрушив у ній совість, давав їй потрібні гроші на викуп речей, а також на запис в офісі посередництва слуг і на інші видатки.

І це лише квіточки з усіх тих маленьких хитрощів, які й до нашого часу дійшли. Це кажу вам я, ставши одного разу теж таким самим тюхтієм, до якого дещо запізно дійшло те, що мало би дійти відразу.

Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні