Пригадую львівське летовище в 2013 році, коли я вирушав у тур Австрією, Німеччиною та Швайцарією. На табло було просто сумно дивитися. Жалюгідна кількість рейсів. Смуток і печаль. У почекальнях майже порожньо. Повно вільних лавок.
Те, що бачиш зараз, вражає, пише Юрій Винничук у своїй черговій авторській колонці на порталі Збруч.
Безліч рейсів і тлуми народу. І ці маси народу, які прибувають до нас з-за Збруча, щоб стартувати зі Львова до Європи, – це теж вражає. Додамо сюди переповнені потяги Інтерсіті до Перемишля і назад. І всюди молодь, молодь…
Мовби відкрився закупорений ріг достатку, в якому досі всі ці люди були ув’язнені, а зараз рвонули в світи. І більшість летить лоукостами, а це означає, що переважно тільки туди й назад, без валіз.
Читайте Юрій Винничук: Фільм без зірки, як село без церкви
Ось молоді люди – на вікенд до Ґданська! Просто погуляти. Не мажори, не круті. Звичайні. А ті летять до Вроцлава з тим, щоб ще й Дрезден провідати. Серед зими тлуми народу летять до Єгипту, в Емірати, в Туреччину… І теж на вигляд звичайні собі громадяни.
Те саме я бачив улітку на летовищі в Ряшеві. Купа львів’ян. Чимало знайомих, або й не знайомих, але моїх читачів, які вітаються зі мною, обмінюємося репліками, хто куди: в Афіни, на Корфу, ще кудись в теплі краї… Уже мало нам львівського аеропорту, подавай Ряшів, Краків, Варшаву, Катовіце… Літаків забракло!
І я, грішний, теж вилітав з усіх цих міст. Причина проста, як дишло: летиш на відпочинок з поляками – маєш 90% гарантію, що не буде там козломордих. Хоча, звісно, ніде від них не заховаєшся, та й нема гарантії, що оця бабера, яка верещить на цілий пляж: «Ма-а-аша! Я тєбє картошку прінєсла!», не наша нацменка. Маша в морі, в шапочці, море вигойдує її стоп’ятдесят кг живої ваги на надувному матраці. Вона не чує. А бабера далі верещить, бо обидві руки зайняті, бо в обох по тарілці картоплі-фрі, а здогадатися покласти їх на лежак бабера не може. Але ні, нема певності, що то козломорді з Козломордії.
Е-е, таки багацько змінилося за ці роки і роки…
Минувся той час, коли я тарабанив з-за кордону розмаїті смаколики, бо вже все є в нас. Що я віз? В першу чергу, сири і вина. Але сири в нас уже не гірші. Правда, інколи ціни мене дивують, бо якщо я в Італії та Іспанії на ярмарках купував розкішні сири за 8-10 евро за кг, то чому мав би платити 20 і більше за наш сир? З винами те саме. Але принаймні я вже вина не вожу в такій кількості, як раніше, бо є і в нас великий вибір. Хоч і не нашого.
Читайте Юрій Винничук: Теньґий бельфер з отакенною фуярою
А от у 1998 році, їдучи до Болгарії, я прихопив 10 п’ятилітрових пластмасових каністр, запакувавши їх у велетенські картаті торби. На кордоні румунський митник запитав російською, навіщо мені ці каністри. Я гордо відповів: «Доктар бабушкє прапісал марскую воду». Він ледь не вдусився зо сміху. А назад я привіз 10 каністр вина.
У 2000 році з Америки я віз дві великі валізи набиті – не повірите! – китайськими чаями, китайськими рисовими макаронами, каліфорнійськими винами в 5-тилітрових пачках, всілякими приправами і різним кухонним причандаллям, на якому я теж помішаний. Там була чудова терка, розкішна пластикова стільничка, млинки для перцю і грубої солі, ножі, але найцінніше надбання, яким я найбільше тішуся, – це шкрабачка для бульби чи для-будь-яких овочів і фруктів з плаваючим лезом. Нє, не кажіть, що і ви маєте таку. Такої ви не маєте. Вона унікальна. Вироблена в Китаї, коштує 7 баксів. Але до нас таких шкрабачок не возять.
А ще я тоді привіз дволітровий бутлик маслянки, купленої у Філадельфії на базарі в емішів, котрі, як відомо, відмовилися від досягнень техніки. Їхня маслянка мені так сподобалася, що я захотів тим смаколиком поділитися з коханою. Вийшло, як в оповіданні О. Генрі, де молода дружина забагла серед зими персика. Чоловік без слів кинувся на пошуки персиків, але всюди йому пропонували тільки помаранчі. Врешті, переживши купу пригод, він добув персика, приніс його, а дружина: «Любий! Хіба я просила персика? Я б охочіше з’їла помаранчу!». Одне слово, маслянку я випив сам.
Читайте Юрій Винничук: Під прапором мураєвщини
А, ну, як ми вже при маслянці, то з Польщі я давно вже нічого не вожу, а от маслянку завше. Бо нема в нас натуральної, лише з ароматизаторами.
Ну, а пізніше, коли я знову літав до Америки й Канади, я вже нічого такого не віз, бо все вже було в нас. Окрім шкрабачки. Її я все-таки купував, бо треба було забезпечити нею ще й дорогу родину.
У 1989-му спитав мене в Торонті один чоловік, який виїхав туди ще під час війни: «Скажіть мені… От я приготував пачку для родини – рис, цукор, мило, бо ж там у вас того нічого нема. Що ще послати?»
Я кажу: «У нас все є, але треба діставати. Краще передайте їм гроші, то вони то все лантухами закуплять». Він здивовано подивився на мене. Не знаю, чи послухав.
А, однак, є люди, які добрим словом згадують життя при совку. А є такі, які вважають, що зараз настав у нас голодомор. Хоч іще ніхто з голоду не спух. І обов’язково згадають про тих, хто порпається у смітниках.
Читайте Юрій Винничук: Велика містифікація парфумера
Але нема такої країни, де б не було людей, які б не порпалися в смітниках. Бачив я їх і в Америці, і в Швайцарії, і в Греції, і в Італії… На Корфу смітники були переповнені, а сміття довкола в радіусі метрів п’ять розкидане. Ми ще жартували: Ого! І тут Садовий накапостив?
В Празі й Цюріху тиняються такі самі опущені алкані, як і в нас. Просто є тип людей, які ніде за жодних умов не будуть працювати. І на це не впливає економічний рівень життя в країні.
А є люди, які працюють, але не хочуть довкола себе нічого міняти. Вони завжди будуть незадоволені. Це невиправні мушки-зрадофіли, які ніколи не будуть щасливими. Для них безвіз – ніщо, булька з носа, бо вони й так не мають грошей, щоб кудись поїхати. І не будуть мати, бо приросли до свого кривого крісла і не рипнуться.
Що ж, я міг би теж опинитися на їхньому місці. Маючи філологічну освіту, міг би вчителювати. За совка я отримував би від 80 до 120 крб., згодом трохи більше. Але я порахував, що ці гроші я можу заробити значно простіше, а тому ніколи не вчителював. Я працював художником-оформлювачем, витрачаючи на працю щомісяця від сили тиждень. А потім, коли зміг публікувати статті, то й те заняття покинув, бо стаття в журналі коштувала не менше, а часто й більше. А витрачав я на неї день.
Я ніколи в житті не нарікав на якісь свої негаразди, бо завше вірив, що вони минуться. Я завше почувався щасливим. Ніколи не ділився своїми проблемами з людьми, які не можуть дати нічого, окрім співчуття. Бо співчуття – це насправді прикрість, якої не хотів би ніколи зазнати. Як можна співчувати щасливій людині?
