Що таке колективне несвідоме і колективна пам’ять, кожен може прочитати собі сам. А може, й пересвідчитися особисто, як воно діє.
А ще є щось таке, як колективні сни, коли прокидаєшся вранці і не можеш второпати, що це було. Тобі справді снилося щось, що відбувалося з тобою, чи це сон про когось іншого? Про когось, хто, можливо, вже й не існує, пише Юрій Винничук для порталу Збруч.
Чи можна мінятися снами? Не знаю, але в одному своєму вірші колись давно я писав:
ти була біля мене довкола мене в мені самому
і ми мінялися снами наче птахи гніздами…
Про сни, які мандрують, переплітаються, переслідують, – писано-переписано.
Але не ці сни мене найбільше дивують, а сни-серіали, які час від часу відновлюються і повторюються. Одного часу мені дуже часто снилася книгарня в Станіславові на Франка. Книгарня, якої там не було. А купував я там у своїх снах лише казки, бо це в мене такий дриґ – читати і збирати казки, яких тепер у мене вже за тисячу. Манія читати казки перейшла у писання казок, але вже для дорослих.
Читайте також: Юрій Винничук: Колекція розбитих сердець
Нормальним дітям снилися іграшки, вагони морозива, мандрівки, але я з дитинства був книжковим шашелем. Коли батьки йшли на прохід до міста, я їх щоразу тягнув до книгарні. А в ті дрімучі часи кyигарні працювали навіть у неділю.
Книгарня моїх снів увесь час була на тому самому місці, і стелажі її не мінялися. Вони й зараз стоять перед моїми очима. Як і привітна книгарка, старша пані в окулярах, що сиділа за бюрком з паперами.
Я заходжу, вітаюся, вона дивиться на мене з-під лоба, усміхається і знову занурюється в папери. А я пірнаю в ті стелажі і порпаюся в них, як миша в пошуках поживи. Я навіть пригадую книжки, які купую у сні. Окремі з них пізніше з’явилися й на яві, але більшість так ніколи й не збулась.
Я міг би сотворити есей «Книжки моїх снів», детально їх описавши. Але це щось надто інтимне.
До теми: Юрій Винничук: Любов і смерть у цукерковому Львові
А одного дня сни про неіснуючу книгарню зникли і більше не повернулись. Це сталося на початку 70-тих років, коли, проходячи вулицею Франка, я раптом побачив на тому ж місці, яке мені снилося, ту саму книгарню. Я не вагаючись зайшов усередину, хоча то могла бути часова пастка, як у багатьох фантастичних оповіданнях. Зайдеш – і, чого доброго, потрапиш у паралельний світ.
Я зайшов і побачив там за старим, ще польським, бюрком старшу пані в окулярах, яка привітно до мене усміхнулася, мовби ми вже не раз бачилися.
Читайте: Юрій Винничук: Заблудлі душі літературної пустелі
Казок там не було. Зате було безліч переоцінених книжок буквально за копійки. Я придбав 4 томи словника Б. Грінченка, 4 томи Ст. Васильченка, 20 томів І. Франка, 7 томів М. Кропивницького і ще цілу купу видань 50-60-тих років з української класики. А ціни були – від 10 копійок і вище. Якби знаття, що за кілька років почнеться книжковий бум, я б закупив усе це в значно більших кількостях і заробив би на кожній книжці в 50-100 разів…
Ця книгарня довго не проіснувала, десь наприкінці 70-тих закрилася. А сни не повернулися.
Натомість вже у 90-тих роках мене став переслідувати новий серіал снів. Я приїжджаю до Франика, до батьків, що живуть на Софіївці. Насправді вони вже повмирали, але все ще продовжували жити в моїх снах. І живуть дотепер. Разом зі своїми голосами.
Читайте також: Юрій Винничук: Повії і ми, порядні люди
Я приїжджаю і телефоную дівчині, яка називається Аліна, і ми йдемо до каварні. Якийсь час сидимо там, розмовляючи про все на світі, а найбільше про книжки, потім я її проводжаю на Шевченка неподалік парку, де вона живе, і ми знову тривалий час не бачимось аж до нового мого приїзду.
Її образ стоїть переді мною досі: висока, світловолоса, з довгими ногами, грайливими очима і манливими вустами. Їй двадцять, мені за сорок.
У цих снах була одна особливість. На ту пору я знову став парубком і розмірковував, чи варто запропонувати Аліні одружитися. Жодних розмов у мене з нею про це ніколи не було. Але я про це думав. У снах.
З часом у мене вже загніздилося таке відчуття, буцім вона існує насправді, і що я не лише в снах, а й на яві ходив з нею на здибанки. Я повірив у її існування, і мені навіть здавалося, що коли я таки поїду до Франика, то обов’язково її розшукаю.
Читайте також: Юрій Винничук: Спогад про дні похмурі
Були ранки, коли я прокидався з незбагненною тугою, бо сон обірвався, а ми не встигли попрощатися і я не встиг сказати те, що нарешті зважився сказати.
Коли сни перетворюються на пам’ять про те, що нібито пережив насправді, це вже починає лякати. Її ж ніколи не було, а вона сиділа в мені і щось від мене чекала. Або мені так здавалося, що чекала, й ніколи не дорікала за мої зникання.
18 травня 2000 року мені знову наснилося, що я у Франику і роздумую, як озватися після того, як не давався чути. Я довго розмірковую, що їй сказати. Як пояснити свою тривалу відсутність, свої вагання, чому не телефонував раніше. І нічого не придумую мудрішого за те, що придумав.
Читайте: Юрій Винничук: Ти у мене другий
Я набираю її номер і кажу:
– Привіт, це я, – і, щоб випередити будь-яку її невдоволену репліку, ляпаю: – Виходь за мене заміж.
У відповідь короткий сміх і слухавка падає на важіль.
Вона висміяла мене? Невже?
Я не вірю. Я проходжуюся вулицею туди й сюди, перебираю різні варіанти – і врешті набираю номер ще раз. Цього разу, як зазвичай у нас було, запрошую на каву. І вона погоджується. Дорогою до каварні каже:
– У мене померла мама.
Я висловлюю співчуття, а вона продовжує:
– Ти мав би її знати. Вона тебе пам’ятала. Ти приходив до неї в книгарню на Франка.
Ці слова справляють на мене чомусь гнітюче враження. Книгарня, яка зникла, нагадала знову про себе в новому серіалі. Досі у своїх снах я жодним чином не сумнівався в тому, що Аліна існує реально, але коли вона згадала про ту книгарню, я сприйняв це як сон у сні.
До теми: Юрій Винничук: Ті, що живуть в наших спогадах
– Чому ти раніше мені про неї не розповідала? – запитую.
Вона мовчить. Як то часто буває у снах, ми вже не йдемо до каварні, а гуляємо парком. Осінь, прохолода, кленове листя танцює в повітрі. Ще кілька хвилин тому вона була в легкій сукні, а вже в осінньому довгому плащі. Її волосся куйовдить вітер. Я думаю про те, чому моя пропозиція одружитися викликала в неї сміх. Хочу запитати, і не знаходжу слів.
Як запитати дівчину, чому вона висміяла спробу посвататися? Прозвучали не ті слова? Вибрано незручний момент? Може, тому, що мама померла? Але звідки я мав про це знати?
Парк мені здавався місцем, непридатним для такої розмови. Я не хотів, аби мене чув ще хтось окрім неї – ні вітер, ні листя, ні та осінь.
– Мама померла в сні… – промовила вона після тривалої нашої мовчанки.
І от саме тоді я зробив дурницю. Я сказав:
– Ми могли б піти до тебе…
Аліна зупинилася, поглянула на мене з насмішкуватим виразом і відповіла:
– Я так і знала… я так і знала, що ти це запропонуєш…
Розвернулася і пішла в протилежний бік. Знявся вітер, листя закружляло довкола неї, а я щось гукав, перекрикуючи порипування дерев.
Сон на цьому місці різко урвався, мов плівка старого фільму. І більше не повернувся. Це виявилася остання серія першого сезону. Другого сезону ніхто вже не зняв.
А рівно 21 рік тому – 19 травня – на презентації «Мальви Ланди» підійшла до мене дівчина…
Ні, не так… Підійшла до мене прекрасна модель і взяла автограф. І не просто автограф, а автограф на все життя. З того часу ми більше не розлучаємось.
А сталося це наступного дня після того, як пропали сни про дівчину у Франику.
