Фантомас означує ті часи, коли в моїй біографії т. зв. молодший шкільний вік переходив у т. зв. середній шкільний. Тобто дитячі роки – в підліткові.
Але не тільки Фантомас і не тільки його нефортунний візаві комісар Жюв запанували тоді над моїми фантазіями. Були й інші, фізично вагоміші подразники, в товаристві яких я проводив незмірно більше часу – друковані на зжовклому переважно папері, у збережених сяк-так, замацаних палітурках із порепаними корінцями, зачитані до тієї міри, що окремі сторінки здавалися вже ледь читабельними й готовими розсипатися на дрібнесенькі клаптики від самого лиш погляду чи подмуху. Я позичав їх у домашній книгозбірні однокласника Тури, рідше – в дитячій бібліотеці, що її ми так чи так зобов’язані були відвідувати, пише Юрій Андрухович на Збручі.
Своє дитинство я провів у книжках. Я читав багато й заворожено (росіянин сказав би «запойно»), й не існувало такого тóму, що міг би мене відлякати своєю товщиною. «Таємничий острів» Жуль Верна був першою цеглиною тої уявної споруди, що я взявся тоді будувати. Я проковтнув його менш як за тиждень і відразу потягнувся до «П’ятнадцятирічного капітана», після якого на мене вже чекав інший капітан, а точніше його діти.
Книжки, з якими перепліталося моє дитинство, на дев’ять десятих марковані літерами ППФ – Подорожі, Пригоди, Фантастика. Саме так називалась одна із книжкових серій, і я ніколи не забуду характерного орнаменту тих корінців. Моє серце починало битися частіше від самого їхнього вигляду. Були ще «Бібліотека пригод» і «У світі пригод», остання виходила українською. І був російський місячник «Вокруг света. Журнал путешествий, приключений и фантастики» (знову ця тріада) – чи не єдиний заснований ще в царській імперії періодик, якому судилося пережити й есесесер.
Читайте: Юрій Андрухович: Ми так любили Хуліо
У своїх читацьких пригодах я надавав абсолютну перевагу класиці: слідом за згаданим піонером жанру Жуль Верном (чи краще все ж і нині писати Жюлем Верном?) шикувалися Роберт Люїс Стівенсон, Артур Конан-Дойль, Фенімор Купер, Майн-Рід, Александр Дюма-батько, ще хтось. Карла Мая в тому книжковому світі чомусь не існувало, хоча кінотеатри час від часу пригощали черговою франко-німецько-італійською (але знятою в Югославії) екранізацією котрогось із його романів про Віннету й Вірну Руку. Загалом же по всій країні панував жахливий книжковий дефіцит, і натрапити у книгарні на що-небудь авторства згаданих корифеїв ніколи не вдавалось: їх розмітали за лічені хвилини. І в цьому – пояснення, чому всі без винятку ППФ того часу запам’яталися мені такими старими, потертими і зношеними: я ніколи не тримав у руках бодай одне їх новеньке, щойно з книжкової фабрики, видання.
Але як по-особливому пахли ті старі книги! Слово честі, пригодницькі пахли значно запаморочливіше, ніж усі інші. Текерей або Дікенс не пахли так притягально, як Стівенсон, а Стендаль чи Бальзак – як Дюма. Прочитувати всі ті млосно-пахкі томи з вітрильниками, безголовими вершниками чи тропічними краєвидами на обкладинках було справжньою чуттєвою насолодою. Втім після кожного прочитання їх належалося дбайливо повертати в ту саму поличну прогалину, знову піддавши припаданню пилом на стелажі.
Читайте: Юрій Андрухович і Остап Українець поставлять виставу-ораторію «Наркомати»
Найбільше мене вабило друге П – Пригоди, меншою мірою перше (Подорожі) і в останню чергу Ф (Фантастика). Проте Жуль Верн саме тому довший час і очолював список моїх уподобань, що йому вдавалось, як на мої смаки, поєднувати всі три елементи цілком безболісно для жодного з них.
Окремим підвидом пригодництва слушно вважалися детективи, але до них я ще мусив дорости. Моє доростання виявилося того ж кореня, що й дорослішання.
Кримінальний сюжет є одним зі стійких маркерів пригоди. Це маркування найкраще увиразнив ще Едґар Алан По himself. Його оповідання в особливий спосіб увінчали мій перший студентський рік: у своїй гуртожитській кімнаті я час від часу перечитував їх уголос нашим гостям і – частіше – гóстям. Деякі ключові фрази тієї щедро орнаментованої ґотики я мимоволі завчив напам’ять.
Читайте: Юрій Андрухович: Постоксамитова доба
Цю ж, так би мовити, авантюрну матрицю пізніше дозволив собі утилізувати Федор Михайлович Достоєвський, замаскувавши під кримінал один зі своїх центральних романів. З маскуванням у нього, щоправда, не вийшло нічого: ім’я вбивці, всупереч головній вимозі жанру, стає відомим не те що не на останній сторінці, а навіть раніше за описане вбивство (точніше, відразу два). Втім було б кумедно дорікати Достоєвському за невдалий детектив. У будь-якому разі варто привітати автора хоча б із назвою – «Злочин і кара». І якби він її тоді не знайшов, то, можливо, саме так я назвав би «Коханців Юстиції»? Іншим варіантом могли би стати «Квіти зла», проте й ними вже одного разу скористалися.
Однак тут ми виходимо на зовсім інші книжкові простори, де подають один одному руку арґентинець Хорхе-Луїс Борхес і львів’янин Владислав Лозінський, обидва зачаровані незліченністю «історій про безчестя». І вони – кожен на свій спосіб – ведуть нас у світи, де «звичай» і «злочин» означають фактично одне й те саме. Де немає нічого звичайнішого за злочин і нічого злочиннішого за звичай.
