У місті N жив собі добродій на ймення… Не так, інакше. З назвою міста якраз без шифрів.
Отже, спочатку: у місті Станиславові, згодом Станіславі, а згодом Фра, жив собі добродій на ймення N, пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.
Таких імен, як ви знаєте, ніде, крім літературних творів, не буває. Умовне N – це все, що спадкоємці й нащадки дозволили для публічного використання. N як Nemo, як Nіхто, як Nеможливий, як Nе Той.
Хоча був і Той. При цьому з моїх майже-спогадів озивається щось особисте: та сама пора на зламі 1960–70-х, яка дедалі відчутніше структурує сни і до чогось провокує всіма своїми мотивами.
Серед них і фріки, якими кишма кишіло в нашій привокзальній околиці. Не дивно, що у привокзальній, – дивно, що саме тоді й ніколи більше. Що за скупчення таке і чому? Звідки вони приблукали й куди всі водночас поділися? Моє трохи загіпнотизоване спостерігання за ними знайшло собі згодом вихід у кількох віршах.
Тільки от N фріком не був. Те, що помре він у психушці, ніякий не аргумент.
І все ж я, бувало, не міг відірвати від нього погляду. Додам – нікому не видимого погляду, внутрішнього, таємного. Я ставав підлітком, який саме навчався ховати погляди.
З N я перетинався два або три рази, десь у 1970–73 роках, коли дорослі вже більш-менш на стало відвели мені тверде табуреткове місце на марґінесі своїх регулярних родинно-товариських застіль. Усі мої зустрічі з N відбулися в домі нашого гучного екстравертного Стрия, що з незапам’ятних для мене пір культивував бурхливе обходження власних уродин наприкінці січня. Батьки мої, тато й мама, знаючи легкозаймистий Стриїв характер, дещо напружено приймали кожне чергове запрошення і, плануючи похід у гості, морально готувалися до евентуальних неприємностей. Утім не прийняти запрошення означало б халепу ще вищого рівня, інфрачервоного. Такої неповаги Стрий не пробачав затято і довго, подеколи місяцями.
З не відомих мені причин N так само не міг відмовити Стриєві. Вони були не лише ровесниками та, здається, гімназійними однорічниками. Їх єднало й те, що гімназію вони передчасно покинули – Стрий на користь ремісничої школи та підзаробітків у мандрівному цирку, а N – задля художньо-промислових курсів у Львові. Загалом же кілька окупацій, війна, перманентні розстріли, Сибір та інші демографічні чинники спричинили, що в місті на час мого дитинства залишалося вкрай мало тих, колишніх станіслав’ян. І добра половина з них перевіювалася через вечірки нашого Стрия, що дедалі більше нагадував лідера якоїсь напівлеґальної міської меншини чи альтернативного мера.
N переважно мовчав. Зрештою, в товаристві Стрия та ще й за його столом переважно мовчали всі. Говорив (а краще сказати – промовляв) переважно Стрий – і ті довжелезні тиради, густо вдекоровані латинськими приказками й риторичними фігурами, з кожною випитою чаркою добирали гучності й темпераменту.
Ні, не мовчання вирізняло N. А що?
Мій тато, від N на 19 років молодший, знався з ним незалежно від спільної участі у Стриєвих учтах. Свою першу офіційну працю тато отримав наприкінці 40-х – він став молодшим оформлювачем-учнем державної художньої артілі з надто, як на мене, розмашистою назвою «Радянське мистецтво». Там, окрім квецяння транспарантів і незліченних робітників-селянок, тато навчився ще кількох осуду вартих речей. Не думаю, що в будь-якій із них N міг бути йому наставником, але пам’ятаю, з якою машинальною вправністю і з ледь не закритими очима N блискавично накидав вусату голову вождя на зворотному боці татової пачки «Біломорканалу».
Мама теж віддалено знала N. У 60-ті вона, працівниця міського комунального закладу, відвідувала Клуб комунальників, де співала в самодіяльному хорі. N у хорі не співав, але в тому ж клубі значився художником. Мені було років сім, коли я випадково почув, як мама розповідала, що N нібито серед білого дня звар’ював і його, хоч небуйний, забрали на Млинарську. Тоді я ще не знав про психлікарню. Як і про те, що нашою міською мовою «Млинарська» означає те саме, що львівською мовою «Кульпарківська», а київською «Павлівка».
Коли 71-го ми переїхали на тодішню вулицю Матросової, то «Млинарська» опинилася візаві наших вікон, і я дедалі більше всього про неї довідувався. До того ж я, бувало, чув її крики та завивання, часом нічні, від яких особливо щемко. Той факт, що серед знайомих моєї родини є один такий, хто перебуває на обліку й час від часу опиняється там, усередині замурованого простору душевних катувань, не міг не хвилювати.
От саме цим N і притягував мій пильний прихований погляд.
А проте, вдивляючись у поведінку N за Стриєвим столом, я мусив констатувати, що поведінки як такої нема. Натомість є стан – хворовитої млявості чи пригніченості. В найкращому разі – часткової меланхолійної відсутності. Хоч як баглося мені, щоб він раптово стрепенувся й закукурікав чи поліз під стіл або став на голову – N жодного разу, ніколи чогось такого не втнув! Алкоголь, який чарка за чаркою робив соленізанта Стрия голоснішим і нестерпнішим, а гостей його – до його нестерпності терплячішими, зовсім ніяк не відображався на N.
Урешті він одним із перших невиразно сповіщав, що йому пора. І невдовзі йшов – в такому ж тонусі, як і з’являвся: охлялий, тихий і якийсь ніби згорнутий. Не зупиняло його навіть розкотисте й нещадне Стрийове анонсування неминучої кавусі з десертом. І добре б, якби йшлося про який-небудь цвібак, а не, скажімо, правдивий наполеон! Проте N лише кривився й неохайно, сяк-так ліплячи докупи якісь недоладні перепрошення, відходив у паралізовану січневими морозами безпросвітну, хоч і підбілену снігами, ніч нашої провінції. Вислизав.
Котрогось із наступних років я краєм вуха почув, що його знову запакували. Тобто що поза «Млинарську» його вже не випускають, бо з таким синдромом на волі робити нічого. Далі було останнє прощай. Я тоді вже навчався на другому курсі і заїхав до Фра на вихідні.
Йшлося не так про його недавню смерть, як про чималу кількість залишених ним не знати для кого і виконаних переважно вугіллям на т. зв. технічному папері дивацьких малюнків, з поміччю яких – так автор буцімто сам пояснював – він лише відтворює й «переказує» те, що насправді створили Інші. Можливо, N комусь і пояснював, хто вони такі. Але, гадаю, про це не надто хотіли дізнаватись. Інші? Дайте спокій. «Інші» звучало щонайменш неприємно, якщо не небезпечно.
Не дивно, що хтось із дальшої родини, перейнявши всю ту незугарну «художню спадщину» на правах опікунства, вирішив: найкраще для неї місце – смітник.
І на цьому, здавалося б, усе: Nебуття поглинуло ще одного N.
Але тут у нашій історії виникає стрибок у сьогодні. Тобто в дослівне сьогодні – 3 грудня 2021 року. День, коли в ратуші міста Фра відкривається виставка робіт N! Неможлива виставка в рамках проєкту «Ревізіоністський синдром».
Дослідницькі зусилля Микити Кадана, протягом останнього року зосереджені головно на перезасвоєнні феноменальної львівсько-краківської мистецької спільноти «artes» (злам 1920–30-х), кружними шляхами вивели його й на певні психіатричні архіви. Перипетії цього лабіринту мені переказати нíяк (бо як переказати перипетії?), але завдяки рідкісному поєднанню Каданової наполегливості з його ж готовністю до деяких виправданих компромісів от-от станеться щось незвичайне: сьогодні пополудні N повернеться до нас своїми віднайденими роботами.
Повернеться з ним і епоха – вимарена N «виставка, якої не могло бути»: 1931 рік, Станиславів, спільна художня акція тогочасного аванґарду Галичини і підрадянської України. Те, що являлося N у галюцинаціях і від чого він спазматично намагався чи то звільнитися, чи відштовхнутись у виправлене «ревізіоністськими» змінами майбутнє. А для цього зосереджено монтував із усього, що трапляло під руку, репліки втрачених фотоколажів або гарячково фіксував на технічному папері все, що викликала з темного Nебуття запалена уява, яку він плутав із пам’яттю.
Виставки не було, але вона є.
Коментар Микити Кадана до ілюстрацій:
З-поміж копій-інтерпретацій модерністських творів, які N малював звичайним вугіллям на канцелярському та обгортковому папері, вирізняються кілька речей у техніці фотоколажу. Колаж був активно вживаний львівськими митцями у 30-х, насамперед у сюрреалістичний період діяльності об’єднання “artes”. До колажу, і, зокрема, до більш специфічного у виборі матеріалів фотомонтажу, зверталися Марґіт Райх, Єжи Яніш, Отто Ган, Александер Кшивоблоцький, колажні прийоми побудови композиції активно використовував Генрик Стренґ.
У 1970-ті роки N відтворив колажі Кшивоблоцького та Яніша, використовуючи лише ті фотографічні матеріали, що були доступними для нього в домі родичів-опікунів і згодом у психіатричній лікарні: радянські журнали і, можливо, окремі тогочасні фотографії та репродукції. Брак відповідного візуального матеріалу змушував шукати аналоги: так, замість жіночого тіла Венери в інтерпретації твору Яніша з’явилося чоловіче тіло Аполлона (також вагітне), замість ранньо-ренесансового гірського ландшафту – готичні складки драперій, замість архаїчних склепінь у версії роботи Кшивоблоцького N використав геометризовані фасади радянських будівель, які, так само, як в оригіналі, закінчуються людськими руками. Кінцевим результатом виявилися твори за методом та у манері 1930-х років, але з матеріалу 60–70-х. Таким чином N парадоксально розірвав зв’язок фотоколажу (фотомонтажу) з ідеєю сучасності, на якому наголошувала Дебора Фоґель.
У своїх фотоколажах N. монтує нове минуле із пізнішого матеріалу, щоб, перетворивши чи перевинайшовши історію, “рикошетом” вплинути на перетворення сьогодення.
Comments are closed.