Свою працю «Соціальна функція поезії» видатний англо-американський поет Томас Стернз Еліот уперше оприлюднив далекого 1943 року.
У нас її назву зазвичай перекладають, уживаючи відчутно патетичніше слово «призначення». Хоча в еліотівському оригіналі все-таки стримане «function». Але це так, принагідно. Чи «функція» і «призначення» є тотожними поняттями, тема інша, пише Юрій Андрухович у своїй черговій колонці на порталі Збруч.
Тим часом варто звернути увагу на те, що Еліот виголошував той принципово важливий есей у стінах Британсько-Норвезького інституту. Саме цим, напевно, й пояснюється славнозвісний норвезький пасаж, який у нас в Україні так часто цитували в сам розпал боротьби за державний статус української мови. Позаяк ті часи давно минули, дозволю собі знову зацитувати – цього разу вже у власному перекладі.
Читайте: Андрухович виступить на Промприладі з мультимедійним проектом «Безкінечна подорож, або Енеїда»
«Я не можу читати норвезьку поезію, – пише Еліот, – однак якби мені сказали, що норвезькою мовою вже зовсім не пишуться вірші, то я відчув би тривогу, значно більшу за вияв щирого співчуття. Я мав би розглядати це як симптом хвороби, яка, дуже можливо, готова поширитися на весь Континент; як початок занепаду, який означав би, що людство загалом втрачає здатність висловлюватись і, відповідно, здатність переживати емоції, притаманні цивілізованим істотам».
Нині, 75 років по тому виступі, здатність людей висловлюватися виглядає ще гірше, ніж тоді, коли про неї алярмував майбутній лауреат Нобеля. Тож наведену вище цитату я спробую зараз частково пояснити, як кажуть у школах, своїми словами. Що мав на увазі великий поет?
До прикладу з Норвегією він удався не тільки з огляду на специфіку закладу, для якого підготував той свій виступ. Норвезька мова для англомовного Еліота – з розряду тих, які вважаються малими. Такі мови й самі собою можуть поступово зникати, себто відмирати, втрачаючи ареал, об’єктивно захоплюваний великими мовами. Але тут ще й війна: станом на 1943 рік Норвегію окупував Третій Райх.
Читайте: Юрій Андрухович: Екзистенція в стилі рок
На позір Еліот не заглиблюється в цю зовнішньополітичну обставину. Він лише натякає на неї, стверджуючи, що жахнувся б, якби йому сказали: норвезькою мовою з якоїсь причини перестали писати вірші. Хтозна, чи він при цьому враховує той факт, що норвезьких мов є принаймні дві. І з ними все не дуже просто. Там є протистояння, є взаємопоборювання.
Наслідком кількасотлітнього перебування Норвегії в єдиній державі з Данією (при виразному домінуванні Данії) стала перша з двох норвезьких мов – Bokmål, дослівно «книжкова, писана». Дещо спрощуючи, можна сказати, що на письмі вона майже цілком як данська, але вимовляється по-норвезьки. Кожен данець прийме її за свою і стовідсотково зрозуміє, коли побачить написаною. Однак коли йому читатимуть нею вголос, то він матиме клопіт. (Залишається тільки мріяти, щоб наші російськомовні, на письмі користуючись російськими літерами, навчилися вимовляти їх так, що жоден великорос не втямить).
Читайте: У Франківську Юрій Андрухович перевірив шанувальників на знання своєї творчості (ФОТО, ВІДЕО)
Проте Bokmål як знак культурної залежності від Данії не міг задовільняти справжніх норвезьких патріотів – а надто ж у ХІХ сторіччі, яке загалом було сторіччям патріотизму. Тож у 1850-ті патріотичний норвезький мовознавець Івар Осен (Aasen) створив штучну Nynorsk, новонорвезьку мову. Пройшовши всю країну від села й до села, від фіорду до фіорду (а чи не в кожному з них панував свій, дуже відмінний від сусідніх, діалект) і збираючи слова, він розробив «середню мову по країні» – хоч і штучну, та виразно відмінну від клятої данської. Мова Осена донині є другою офіційною в Норвегії. До речі, в мить, коли Еліот виголошував свою промову у стінах Британсько-Норвезького інституту, занепокоєно припускаючи кінець норвезького віршотворення, Nynorsk переживала свої найкращі часи: її тоді вживали на щодень 34 відсотки норвежців, і це донині залишається непобиваним рекордом. Сьогодні ж – лише 7,5 відсотка плюс 5 відсотків норвежців, які постійно користуються своєрідним суржиком поміж Bokmål і Nynorsk.
До чого я це все вів? Та до того, що має хвилювати й нас, «мовно озабоченных». Двомовність як вона є – не лише наш феномен. І взагалі ніякий вона не феномен. Хоча, перефразовуючи певного російського графа, можна сказати й так: «Усі одномовні нації схожі на себе, кожна двомовна нещасна по-своєму».
Читайте: Юрій Андрухович: Шляхи повідомлення
Тому я не можу не радіти, що цього року Міжнародну поетичну премію імені Збіґнєва Герберта виграла – досі боюся писати це ім’я українськими літерами – Nuala Ní Dhomhnaill, поетка з Ірландії, яка пише свої вірші винятково і завжди ірландською ґельською. Ні, вона могла б і англійською – народжена в Англії, в мовно мішаній родині. Шлях до світового визнання в неї був би значно легший і безпосередніший, якби вона писала англійською. Але її вірші пишуться їй тільки ґельською.
Й от вам довідка. Республіка Ірландія налічує близько 4,5 млн населення. З них мовою віршів Nuala Ní Dhomhnaill користуються на щодень – увага! – 75 тисяч чоловік. Ще один мільйон 762 тисячі ірландців стверджують, що це для них – мова номер два (після англійської). Тобто навіть ці, «двуязычные», становлять мовну меншину. І при цьому в конституцію Республіки Ірландія ґельська ірландська вписана як єдина головна мова країни!
А насправді вона зникає. Над тим, щоб їй не зникнути зовсім, працюють дуже серйозні державні інституції. Вони фінансують її виживання і всіма силами заштовхують її поглибше в затишне і вбивче ґетто «малих мов».
І тільки Nuala Ní Dhomhnaill, поетка, робить зі своєї «малої мови» велику. Поки вона живе і пише, Томас Стернз Еліот у своєму потойбіччі може бути спокійний за Irish Gaelic. Отакий проміжний висновок.
І тому – з днем народження Шевченка нас усіх. Многая Літа.
