Коли п’ять років тому Антін Мухарський запросив мене до участі в запланованому ним альманасі «Національна ідея модерної України», я спершу був близький до легкого роздратування. Національна ідея? Скільки можна? Як довго ще збираємося ми тупцювати навколо цих російських фантомів?
Це їм, вічно недосформованим і в той же час хоровито переповненим амбіціями світового панування чи бодай лідерства, завжди йдеться про якусь отаку «заумь» на рівні «идеи» – головно, аби пояснити (самим собі) і виправдати (перед самими собою ж) як нікчемність свою, так і злочинність. «У России свой особый путь»? Чудово. Тож і пензлюйте ним подалі від нормальних людей у свою намріяну тотальну самоізоляцію. Біда ж лиш у тому, що в неї, в цю чорну діру, вони не бажають провалюватися самі. Вони прагнуть затягнути зі собою інших. Передусім нас. Або принаймні нас. Або – нині вже можна стверджувати з певністю – тільки про нас їм і йдеться. Ми – їхня «нацидея». Точніше, їхня «нацидея» – наше розчинення, неіснування в запрограмованій ними чорній дірі. І що тут кому незрозуміло? Про що тут іще писати, питає Юрій Андрухович у колонці для порталу Збруч.
І все ж я тоді не дозволив собі роздратуватись, урешті прийнявши запрошення. На моєму шляху зненацька виринув Владімір Соловйов – тільки не той біснуватий телеканалія, що йому нині начебто заблокували італійську нерухомість, а філософ і містик Соловйов Владімір Сергеєвич (1853–1900). Я його трохи начитався у свої студентські часи, потім, ясна річ, розчарувався й забув.
Однак до цього сюжету я ще повернуся.
Тим часом про значно ближчий до нас у часі епізод. Можливо, не всі звернули увагу, як цікаво висловився – в один із останніх тижнів перед початком сьогоднішньої війни – провідний менеджер ірландської авіакомпанії. Суть його вислову була така, що Ryanair не припинить літати в Україну і з України, аж поки не почнеться «радянське вторгнення». Гаразд, в оригіналі це звучало як Soviet invasion, отже, є сенс і в перекладі окреслювати його як совітське чи совєтське – тут уже на вибір, яка з форм кому більше подобається.
Вислів ірландця багато хто сприйняв як анахронічний: які совіти, про що він? З якого часу промовляє цей авіабос, що йому сниться? Навіщо йому ця плутанина з історичними паралелями, які вічно кульгають?
Однак це все були ще передвоєнні реакції. Вони залишилися там, у передвоєнному світі. Його зруйновано бомбами і ракетами, його вже ніколи не буде.
Читайте також: Тарас Прохасько: Там ніщо не змінилося
Нинішній перебіг війни свідчить про ірландцеву правоту. Так, це вторгнення – совітське. Дуже совітське, типово совітське, додав би я. Ніби сто з гаком років тому, на нас посунула червона більшовицька навала. Нас хочуть знищувати все ті ж, донині краснознамьонні збройні формування – як наприклад, «окрема, орденів жукова, леніна і жовтневої революції (!), дивізія імені дзержинського (!)». От вам і вся «нацидея»: масовий терор, розстріли, катування, зґвалтування – все по-дзержинському, все по-сталінському, по-жýковському, все як щоразу. Вся погана спадковість, усе зло імперії. Все у згоді з ними ж обраним символом: Z як зомбі.
Цим зомбі протистоять наші бригади й полки з назвами не менш промовистими: імені Лицарів Зимового Походу, Чорні Запорожці, Холодний Яр. І Герої Крут, і Генерал-хорунжий Юрко Тютюнник їм протистоять, а далі за ними й Король Данило, і Князь Аскольд, і Святослав Хоробрий. І слово «Січ» логічно виростає у «Відсіч».
На цьому дуже символічному тлі я повертаюся до символіста Соловйова, точніше до його визначення: національна ідея – не те, що сама нація про себе думає, а те, що замислив для неї Бог. Яке Він для неї знайшов призначення. П’ять років тому, обмірковуючи свій внесок до альманаху Мухарського, я вирішив припустити, що для нас Він замислив доволі неординарну місію. «З ранньої весни 2014 року, – підсумовував я тоді, – фактичне унезалежнення України від Росії стало процесом незворотним. Для того, щоб воно стало остаточним, себто виповнилося, потрібно не так уже й багато – розпад російської державності. Саме це і вигадав наш добрий Творець як українську національну ідею. Це ми, українці, маємо довести російську імперію до загибелі. І найсмішніше те, що аж ніяк не військовими методами. Себто з нашого, українського, боку зовсім не військовими».
Тепер я мушу виправитися: передусім військовими. Мирного (хоча б відносно) демонтажу імперії, на який я тоді сподівався, таки не вийшло. Zомбі зачули близький кінець і полізли зі Сходу, з Моря та з Білорусі. Тепер кожного з них доведеться ще безліч разів убити. Ця робота невимовно тяжка, напружена й вимагає подвигу. Мало хто на цьому світі може похвалитися почеснішим і нагальнішим завданням. І хай Бог помагає завершити свою вікову багатоходівку.
