Рівно п’ять років тому раптово помер 54-річний чоловік, якого донині багато хто з росіян вважає найбільшим кінорежисером їхньої країни. виродка
Пригадую, як я не на жарт здивувався, дізнавшися, що Алєксєй (ну не писати ж його Олексієм!) Балабанов дуже западав на західну рок-музику, вважаючи її чи не найважливішим своїм юнацьким захопленням. А проте чого лише не трапляється з нами в юності!, – пише Юрій Андрухович на порталі Збруч. виродка
В юності ми всі чисті й незіпсовані – включно з тими, що навіть і в юності зіпсовані та нечисті. Між юністю та зрілістю з нами відбуваються найкарколомніші катаклізми. В юності ніяк не наслухаєшся «Creedence Clearwater Revival», а потім у зрілому віці мрієш знімати фільми про Сталіна. Зрештою, Балабанов так і не встиг здійснити саме цю свою мрію. Може, воно й на краще?
Балабанова я міг би назвати моїм персональним горрор-мейкером. У цьому для нього дещо забагато честі, але нехай уже так – мій йому подарунок на п’яту річницю.
Читайте: Юрій Андрухович: Тринадцяте число
Я ненавидів деякі його фільми, інші викликали в мене гостру відразу. Але я ніколи й на мить не засумнівався в тому, що режисер він надзвичайно сильний. І якби він не був росіянином, то я вважав би його великим режисером. Але росіянам я від певного часу оголосив мораторій на велич.
Так от. Балабанов, його світ. Міліціонери-маніяки, відморожені на всю голову (чи не з його фільмів узагалі взявся в нас цей вислів – на всю голову відморожені?) злодії, бомжі, алкоголіки, понівечені війною психопати – колишні військові, лікарі-морфіністи, расисти і ксенофоби всіх мастей, невиліковно хворі повії, партійна еліта, рекетири, садисти, путіноїди. Добірне і вишукане товариство, в якого десь приблизно тоді ж, у балабановські часи, з’явилася химерна самоназва «русский мир». Усі бацили та смертоносні віруси гнилої імперії. Балабанов усю цю гниль відчував шкірою й був абсолютно відвертий із нею у своєму персональному жахітті. Він любовно розводив цих паразитів свідомості на своїй персональній творчій фермі. Його внесок у реалізацію путінської програми вставання з колін просто неоціненний. І це всього лише двома фільмами. З чотирнадцяти великих повнометражних, яким він устиг дати життя, лише двома він прислужився майбутньому Путіну – й окремо взятому, і колективному. Зате як прислужився!
Читайте: Юрій Андрухович: Мости, так сказать, Дружби…
2002-й рік, зима. Рейсовий автобус із Мюнхена до Києва. Я повертаюся домів після тримісячної відсутності. Водії-львів’яни, особливим галицьким нюхом відчувши настрій своїх російськомовних пасажирів, запустили їм на догоду «Брата», а потім і «Брата-2». Мені мимоволі довелося на це дивитись, ибо куда ты нах денешься с подводной лодки. Тобто підводного човна, звісно, не було, але й з того автобуса не було куди подітися. Так я побачив обох «Братів». Зокрема те, як бездоганно симпатичний російський бандюк мочить тупих і жирних українців, «бандерівську мафію з Чикаґо». Мочить він їх, між іншим, у сортирі. Щойно тільки новопризначений загадковий прем’єр (ху із містер Пу?) вимовив ту сакральну сортирну фразу, а режисер уже тут як тут – і втілив її в художньо переконливих, так би мовити, образах.
Чи то все було навпаки? Тобто спершу Балабанов вигадав для свого фільму сцену «мочилова в сортире», а тоді вже Путін промовив свою історичну фразу, вдячний і захоплений шанувальник кіномистецтва?
Це, здається, сьогодні вже не так і важливо. А що важливо – сповна відчути момент, коли «національний лідер» і «національний кінорежисер» зливаються в симбіозі думок, емоцій та прагнення мочить. Тобто коли Балабанов і Путін стають єдиним і неподільним цілим. І в цьому єднанні народжується ще одна фраза, з 2014-го року для нас українців особливо актуальна: «Вы мне, гады, еще за Севастополь ответите!»
Читайте: Юрій Андрухович: Про коханців, коханок і безмежність у милосерді
Наш рейсовий автобус просто порвало від тієї фрази. Як реготали, як аплодували їй усі ті пасажири з різних українських околиць! Я з радістю не повернувся б до країни, де аж так люблять цей фільм, а надто ж цей епізод у ньому, а надто ж цю фразу. Проте тоді це була моя особиста проблема. А що за Севастополь мы таки ответили, то це проблема вже тих, які реготали й аплодували. Втім біс їх знає, що там їхали за люди. Просто типові співвітчизники та й усе.
А Балабанов? Нішевий режисер, який починав «Щасливими днями» за Беккетом і «Замком» за Кафкою, продовживши цю радше артгаузну лінію в м’якій порнодрамі «Про виродків і людей», зненацька, вже після першого «Брата», а надто ж після другого, став «національним лідером». Так, не справжнім, а кінематографічним «національним лідером», але все-таки: якщо митцям узагалі доречно шити відповідальність за розпалювання ненависті і пробудження демонів, то кіномитцям як жодним іншим. Балабановських «Братів» росіяни і російськомовні всього світу не просто розібрали на цитати – вони сприйняли їх як релігію. Вони й нині живуть, думають і на кожному кроці гидять згідно з великим ученням «Братів».
Читайте: Юрій Андрухович: Свято, яке завжди з ними. Вони, які завжди, з нами
«Вы мне, гады, ещё за Севастополь ответите!»
«Молодой человек, мы, русские, не обманываем друг друга».
«Скоро всей вашей Америке кирдык. Мы вам всем козью рожу-то устроим. Понял?»
«А в чем сила, брат? А вот в чем! В деньгах вся сила, брат…».
І так далі, й так далі, й так далі. І звучить усе так, ніби й не 2000 рік, а теперішній 2018-й.
Нехай же спочиває поглибше в землі той, хто все це в них пробудив і з них укотре витягнув.
