Можливо, найвищим досягненням цензури в радянській державі було цілковите відрізання нас від західного телебачення – їхніх телефільмів, серіалів, телевізійних шоу, словом, від усіх їхніх монтіпайтонів.
Мої польські, угорські, чеські друзі та ровесники й донині за кожної слушної нагоди обов’язково згадують і цитують це комік-шоу, на якому вони фактично виростали. Це забезпечило їм спільний культурний контекст не лише з британцями, а й з усім західним світом загалом, принаймні з його телевізійною масовою культурою, пише Юрій Андрухович на порталі Збруч.
Радянського Штірліца їм також показували. Але з нього в них було заведено посміюватися. Монтіпайтони виховували їх у такому дусі, що Штірліц уже не міг їм нічого заподіяти. Тим більше – не міг стати нашим із ними спільним культурним контекстом.
У нас натомість був ще кавеен. А тепер «Вечірній Ургант» і «Вечірній Квартал». І якби не сучасні серіали, ми б і досі не розуміли, що відбувається за нашими західними кордонами. Адже, погодьтеся, спільний культурний контекст надзвичайно важливий. І масова культура в ньому важлива – надто ж, якщо вона якісна.
Читайте: Юрій Андрухович: Про коханців, коханок і безмежність у милосерді
Тепер ми нарешті живемо в одному часі. Я можу, наприклад, поїхати на кілька днів до будь-якої країни світу і продовжувати там дивитися черговий сезон «Молодого Папи» (що його, до речі, ніяк не дочекаюся) рівно з тієї серії, на якій змушений був зробити перерву. Втім я можу й нікуди не їздити, спостерігаючи за кульбітами неперевершеного понтифіка Джуда Лоу в себе вдома. Мені не конче літати за океан, щоб насолодитися всією багатогранністю психологічних перипетій «Фарґо». Так само не конче переселятися до Берліна чи хоча б кудись на німецькі терени заради напіводнойменного серіалу Тома Тиквера.
Другий екран остаточно витіснив перший, і ми самі обираємо свій відеоконтент незалежно від країни, часу, рівня нашої зайнятості. Нам уже нічого не нав’яжеш, ніяких безкінечних повторів Штірліца у травневі прайм-тайми. Жодних «мєнтів» та «бригад». Нічого з остогидлого радянсько-пострадянського нафталіну.
Й от, увійшовши в добу інтернету з усвідомленням того, що вони втрачають і нас самих, і телевізійні впливи на нас, росіяни вдалися до… ну так, а хто б сумнівався? – до безбожного мавпування західного кіно. Перебріхуючи сюжети й назви, спльовуючи глядачам свій «оновлений» продукт, як лушпиння сємок.
Читайте: Юрій Андрухович: Свято, яке завжди з ними. Вони, які завжди, з нами
«Седьмая руна» як альтернатива «Твін Пікс». Карикатурні «Теоретики» замість «Теорії великого вибуху». «Родина» як, зрозуміла річ, «Гоумленд». «Секс і місто» став «Бальзаковским возрастом». «Mad Men» «Оттепелью». «Доктор Гаус» (О, Боже, збав!) «Доктором Тирсою» (звернімо принагідно увагу на українське прізвище героя). Мало не всі успішні європейські й американські ситкоми перекочували до Раші. Та й навіть сама «Раша» колись була всього лиш «Little Britain».
Але найпоказовіше, що тепер російська кіноіндустрія вчепилася й за скандинавський нуар, передерши мій улюблений шведсько-данський «Міст». Отже, леґендарний Ересуннський міст, що з’єднує данську Зеландію зі Скандинавським півостровом (головна просторова метафора серіалу) обернувся Мостом Дружби між естонською Нарвою й російським Івангородом.
Не можна без гіркуватого сміху споглядати афішу цього чергового телекентавра. Карикатурна Саґа Норен, провідна слідча відділу вбивств у Мальме, тепер естонка (в ролі якої литовка) пострадянського розливу. А «герой ордло» Михайло Пореченков має замінити її данського колегу Мартіна Роде. Теплого і душевного Мартіна, рідкісне й дуже переконливе втілення доброго поліціянта, замінить російський терорист, який так охоче постріляв собі в наш бік у донбаському бандформуванні.
Читайте: Юрій Андрухович: На допомогу школі, або Ютубмо!
Боюся тільки, що так чи сяк знайдеться багато українців, які виберуть саме цю, російську версію. Не американську «The Bridge», зняту на кордоні США з Мексикою, й не франко-британську «The Tunnel».
Хоча з «боюся» я перебрав. Чого тут боятися? Тут не боятися треба, а дивитися правді у вічі й усвідомлювати дуже просту річ: не буде ніякої незалежної України без унезалежнення від російського масового культурного продукту.
Але для того, щоб унезалежнитися, треба хоча б досліджувати. Що відбувається з вибором контенту? Яка статистика? А динаміка? Куди все рухається? Якщо взагалі рухається кудись? Запитання, як на мене, для соціології значно важливіші й цікавіші, аніж укотре з’ясовувати, за кого з нетасованої колоди українських політиків збирається зіпсувати свій бюлетень майбутній виборець.
Читайте: Юрій Андрухович: Lost in (Russian) Translation
Скільки українських глядачів уперше дізнається про «Міст» саме з російської версії? Скільки їх буде порівнювати її з оригінальною шведсько-данською? Скільки з них визнає, що російська набагато краща? Скільки вважатиме, що російська краща саме завдяки акторській грі Пореченкова?
Ці та інші запитання можна ставити безкінечно довго, й серіалів у нас попереду ще ох як багато.
