Долю українських місць та їхніх мешканців визначає географічна віддаленість від росії. Що ближче до неї, то жахніше. Що далі, то безпечніше. От як нині працює настанова Хвильового «Геть від москви!».
Втім від усвідомлення цієї надто очевидної закономірності нікому легше не стане, і я про інше. Я про те, що, можливо, мав на увазі 20 років тому, закінчуючи один із віршів словами: «В усьому ж іншому це просто пісня // довга прекрасна пісня про шлях до прірви // чи скажімо не менш прекрасна – // про кулю в потилиці», пише Юрій Андрухович для порталу Збруч.
Від Дем’янового Лазу на Пасічнянському передмісті Фра до Бучі під Києвом – близько 600 кілометрів і 81 рік. Насправді цих відстаней відтепер не стало – ні часової, ні просторової. Обставини таких злочинів взаємно накладаються і вказують на ті самі формули зла.
Читайте також: Юрій Андрухович: Сурогат
Нині в місті багато переселенців, і щоб заповнити їхній час чимось корисним, для них організовують екскурсії. Не знаю, чи возять у Дем’янів Лаз. Можливо, не возять – щоб не травмувати й без того травмовану психіку. І напевно, це правильно.
Але як нам тоді в усій повноті, в історичній циклічності зрозуміти, що сталося в Бучі? В Бородянці, Ірпені, Гостомелі, Макарові? Зрештою, перелік цих назв, які віднедавна перестали бути просто назвами, ставши ранами, в дійсності набагато довший. А початок його – нє, не в Дем’яновому Лазі, а ще набагато глибше, бо й не в Базарі, й не в Сандармосі. В Батурині?
До теми: Юрій Андрухович: Раян мав рацію
Та все ж про Дем’янів Лаз. Його перше відлуння прокотилося десь на зламі 1960–70-х. Здається, Радіо Свобода – хто ризикував його слухати, той почув, – передало, що в урочищі на околицях сучасного Франківська росіяни (чи називати їх совітами?), починаючи з 1939-го й особливо навесні та в червні 41-го року, розстріляли близько пів тисячі людей – як уже засуджених ними, так і просто там і тут нахапаних і звезених для розправи, зокрема жінок і дітей. Їхні останки, стверджувало радіо, мали б лежати десь у тій землі. На це відразу зреаґували тодішні компетентні органи. Термінове таємне засідання вирішило до невпізнанності змінити ландшафт, максимально «загримувавши» погане місце. Невдовзі на площі в кілька гектарів вирубали ліс, джерело завалили сміттям, аби знищити струмок, а щоб уже зовсім ніякої подібності – штучними насипами перетворили поверхню з майже рівної на горбисту. Такий от політичний ленд-арт тих часів.
Проте минуло два десятиріччя, совок захитався – й у вересні-жовтні 1989-го активісти-меморіальці з поміччю місцевих мешканців, серед яких на той час лишалося трохи дожилих свідків, таки докопалися до перших людських кісток і черепів із характерними кульовими пробоїнами в потилицях. Кажуть, ніби присутній на розкопках представник тих-таки компетентних запечатав невдачу фразою: «Ваша взяла». Це сталося під саму завісу дня, і якби той день закінчився нічим, то дозвіл на пошуки було б анульовано, а ініціаторам довелось би постати перед судом за провокацію й наклеп.
Читайте: “Повстань, народе мій”: Андрухович та Франківський театр розповіли історію вкраденої пісні (ВІДЕО)
Відтак почалася кількатижнева скрупулятна праця: видобування людських останків, напівзігнилих речей, судово-медична експертиза, поступове встановлення замордованих осіб. Загальний підсумок (боюся, не остаточний) – 524 людські життя. Причина загибелі – належність до українства. Жінки, діти, підлітки, молодь. Усі.
Комуністична влада вмить кинулася заявляти, що то, мовляв, робота німців. Але ця відмазка протрималася вкрай недовго. Її звела нанівець форма дірок у грудних клітинах. Щоб жертва випадково не вижила, вбивцям було мало розстрілу: вони робили контрольний удар штиком у груди. Те, що дірки були чотиригранні ромбовидні, свідчило лише про совітів. Німці штиків не мали, їхні пласкі багнети ближчі до пізніших совітських штик-ножів.
Звістка про те, що росіяни в Бучі вимордували мирних українців у кількості, співмірній з кількістю жертв Дем’янового Лазу (хоча ні там, ні там остаточної кількості не встановлено), накладається на ще одну подібність: дірки в потилицях. Черепи з Лазу й голови з Бучі є свідченням одної й тої самої технології. Дєди передали її внучкáм, як заповіт великої культури. Внучкí явили себе гідними послідовниками. Російська мова знає краще слово – послєдишами.
Перед нами – антисвіт зі своєю традицією, антилюдство зі своїм ритуалом. Перед нами – дуже тяжка генетична спадковість. Дем’янів Лаз, Буча – з єдиного ланцюга смертей.
Хоч є й різниця. В Бучі вони ще й замотували голови жертв у їхні ж сорочки. Я ні за що не здогадався б чому. Щось на зразок зав’язування очей приреченим на страту? Пояснення мені випадково зустрілося в одного з їхніх коментаторів. Бо хто б іще пояснив, як не самі ж?
Коли зблизька стріляєш у потилицю, кров і мозок можуть усього тебе забризкати – спробуй відмийся потім. Тому й замотували голови перед тим, як у них вистрелити. Чи власноруч, а чи руками самих жертв, дізнаємося на майбутніх трибуналах.
Дєди в 41-му замовляли собі на цей випадок спеціальні шкіряні фартухи. Дивно, що у 2022-му воєнторг не спорядив нащадків чимось аналогічним. Але ті й так знайшли спосіб.
Буває, само звучання оголює сенс.
Коли пару тижнів тому Байден нарік путіна м’ясарем (butcher), назви Bucha світ ще не знав. Тепер бучер путін і Буча назавжди в жахному перегуку.
А слово «асвабадітєлі» мешканці Харківщини чи Сумщини вимовляють тепер із тою ж інтонацією, що й галичани. Тільки в нас почали у 39-му.
